Я народилась у Новосибірську 4 листопада 1963 в родині військовослужбовця. Сибір – суворий край. Пам’ятаю фото, де зовсім молода матуся в сірій пухнастій хустині несе мене з пологового будинку зі щасливою посмішкою. Народження довгоочікуваної дитини – справжнє щастя для родини. Бабуся казала: «Діточки – це, як на дереві гілочки»…
Моє дитинство проходило у мальовничому селі Устимівка Семенівського району. Всю турботу про мене взяла на себе бабуся. Я пам’ятаю її почорнілі, вузлуваті від тяжкої праці руки. Але для мене вони були м’якенькими і ласкавими. «Рости, дитинко, здоровою та щасливою, на радість Богу і людям,» – не раз повторювала вона… Згадую нашу глиняну хату, собачку Жучку, багато різнокольорових мальв біля паркану, наш садочок і пінки з варення, яке бабуся готувала в мисочці на вогнищі між двома цеглинками. Найкращими були пінки з вишневого варення. Я черпала їх дерев’яною розписною ложкою, жмурячись від задоволення.
В 1971 році я пішла до школи в місті Калінін (зараз Тверь). Коли знайомилась із вчителькою, вона зойкнула: «О, Боже, що ж мені робити з дитиною, яка зовсім не розмовляє російською мовою?»…
А Бог завжди нас чує. З Анною Петрівною, так звали мою першу вчительку, ми багато займались позакласно. Читали С.Маршака, А.Барто, Б.Заходера, Д.Хармса та багато інших поетів. Чомусь Анна Петрівна вибирала для мене саме поетів. Так я швидко вивчила російську мову, дома декламувала татові й матусі відомі вірші. Вони посміхались і дякували за «науку для себе»…
Навчитись писати було складніше. В ті часи не дозволяли писати кульковими ручками, дітей вчили писати пір’яними. Після занять ми всі виглядали, як інопланетяни у фіолетових чорнилах. Тим, хто не вимазався під час класної роботи, допомагали на перерві. Якщо тебе хтось образив – в хід також йшли фіолетові чорнила.
Після закінчення першого класу тата розподілили до Кавказу в містечко під Баксаном. З нашого будинку було видно гору Кизбурун. Місцеві розповідали легенду. В стародавні часи мешкала в тих місцях красуня Кизбурун. Батьки вирішили її видати заміж за багатого старого діда. Щоб не виходити за нього, вона кинулась з гори в глибоку ущелину. Знизу утворилося синє, як очі у красуні, озеро. Часто сюди приходять молоді дівчата попросити щасливої жіночої долі.
Коли мені було 11 років, ми переїхали до Чукотки у місто Анадир. Оооо!!! Це справжня крижана країна. Я ніде не бачила стільки снігу. Я уявляла себе Гердою із «Снігової королеви», яка в завірюху відправилась на пошуки Кая.
Через рік ми переїхали до Мурманська. Я побачила справжнє диво у вигляді північного сяйва. Оооо!!! Взимку Небо палає кольорами, яких ти ніколи не бачив. Ніби хтось невідомий вилив на небо усі фарби світу. А влітку вночі сяяло сонечко, і нам, школярам, зовсім не хотілось йти додому.
Через деякий час тата розподілили до Світловодську на Кіровоградщині. Минало дитинство. Все частіше мені хотілося побути на самоті. Я виходила на вулицю, брала зошит і писала про те, що відчуваю, про свої мрії. Я вчилась бачити свій світ, в який не хотілось нікого впускати, бо ще й сам не розумієш, який він той внутрішній світ і хто так турботливо піклується про тебе, дає силу і спокій.
В 1981 році я поступила до хіміко-технологічного інституту в місті, яке зараз називається Дніпро. Після закінчення мене розподілили на вагонобудівний завод в місті Кременчуг. В 2004 році я відкрила приватне підприємство, де працюю зараз.
В 2022 році 24 лютого в моїй Україні почалась війна. Кожна людина відчуває на собі її жорстокі наслідки. Небо палає над Україною. Вона виборює своє право бути вільним птахом у чистім, голубім Небі. Білий Ангел і чорний демон б’ються за перемогу.
Я вірю в Перемогу України, в перемогу над ворогом, люттю, Злом. Адже Україна – це:
- чарівна дівчина в гарній вишиванці й віночку з польових квітів,
- маля, яке слухає мамину ніжну колискову,
- тато (або батько, або син, або коханий, або товариш…), який захищає свою родину, свою рідну Батьківщину, та й – увесь світ),
- молитва до Бога як до Краси, до Життя й Любові, що завжди допомагає у важкі часи.
Тому я й прийшла до вас, моїх потенційних читачів, аби поділитися з вами своїми оповіданнями, казками й просто враженнями від дивовижного часу, який усі разом переживаємо. Сподіваюсь, вони допоможуть відчути нашу єдність, пережити біль, сум, страх воєнного часу.. А також збудять сили у серцях людей, радість від життя, бо то є найцінніший дарунок від Бога. який завжди чує молитви, любить і спасає своїх дітей.
ВЕСНЯНА ЗАМЕТІЛЬ
Коли в душі заметіль,
Ти просто Богу повір,
Що зможеш ти з Ним перейти
Все темне і зле звідусиль!
Немає правди, крім Бога.
Ця правда — понад усе.
Мою Україну дорога
На вогняних крилах несе.
Від болю не можу мовчати,
Бо плаче моя Україна,
Бо з горя я хочу кричати…
За батька, за доню, за сина!
У серці відкрию скарби:
Це радість і сум назавжди!
То Небо дарує нам Біль –
Свою Весняну заметіль.
Пшениці колосся на сонці,
Безкрайнього неба блакить,
Матусині очі в віконці –
І посмішка доні в цю мить…
Бабусині пісні і мова –
Як річечка чиста тече.
І буде у нас ПЕРЕМОГА –
ЗЕМЛЯ МОЯ ПОНАД УСЕ!