Приглашаем вас в созданный нами АСТРОМИР. Более 20 лет мы живем в нем, но, вот, появилась возможность раздвинуть его рамки благодаря Интернету, увеличить число соратников и друзей. Будем рады умным оппонентам и - просто умным и пытливым читателям. Мы распахиваем двери АСТРОМИРА для всех!
А ДАВАЙ…
а давай просто будемо
небом, сонцем, квітами,
зірками, метеоритами,
дощем, вітром, сузір”ями…
а давай просто будемо
щасливі, натхненні та втомлені,
сміливі, веселі, закохані,
буденні, святкові, захоплені…
а давай просто будемо
в цілунку, погляді, дотику,
обіймах, стисканнях, спогадах,
у справах, словах, еротиках…
а давай просто будемо
пошепки, тихо, по-справжньому,
думками, тілами, бажаннями
безкінечністю та трикрапками…
СПОВІДЬ СОБАКИ
7
Так от, приїхали ми, виявляється, до Індійського океану. Я його, звичайно, бачив лише з гори, на якій стояв наш тамтешній будинок. У мене з дитинства до води відраза. Хоч калюжа, хоч океан. Однаково мокро.
Не знаю як моїм господарям, а мені там не дуже сподобалося. По-перше, мене посадили на ланцюг біля вхідних дверей у наш котедж. Якби хоч ланцюг був пристойним, а то якийсь мотузок, який постійно за що-небудь чіплявся, якщо я починав ходити по двору. А, по-друге, в цьому дворі жила маленька такса, яка не могла спокійно повз мене пройти, щоб не гавкнути або не куснути. Я, собака вихований, розумів, що поводитися з господарськими вихованцями потрібно відповідно. Але, якщо чесно, то інколи навіть зуби свербіли хапнути разок цю плюгавицю. Так вона мені осточортіла!
Мої господарі цілими днями пропадали чи то на пляжі, чи то на екскурсіях. Я так радів, коли увечері вони поверталися додому, і ми проводили час разом! Гуляли по саду, сиділи біля басейну. Хочу додати, що наш номер був зовсім невеликим: три ліжка і три тумбочки, холодильник і маленький столик. Одна стіна була скляною, там же були вхідні двері, а вікон взагалі не було. Ну, справжня собача будка!
Першої ж ночі ми влаштували маленький розгардіяш для всіх мешканців. А діло було так. Після дороги всі були дуже втомлені. Хазяїн більше за всіх. Адже він за кермом провів цілий день. Тому лягли спати рано. Хазяїн вже дрімав, а мої хазяйки читали розумні книги. Не розумію, яке задоволення розглядати якісь зшиті листи паперу і відгадувати про що там говорять? На жаль, не все нам, собакам, зрозуміло з людського життя. Даруйте, я відволікся…
Так от, хазяйки читали, а потім старша вирішила попити чаю. Включила чайник. А далі, я пам’ятаю, щось стрільнуло, і зникло світло. Стало зовсім темно. Я чув з розмови, що вибило якісь пробки. Правда, мені не зовсім було зрозуміле хто, кого і навіщо вибив. Хазяйки, зітхнувши, уляглися спати. І я задрімав.
А вночі почув підозрілий шерех – хтось десь ходить. Звідки ж мені було знати, що моїм хазяйкам не спалося, і вони вирішили відкрити пляшку води. Чи то це я так чутливо спав, чи вони пробку відкручували надто гучно, але від несподіванки я схопився і почав, як і належить сторожовому собаці, відчайдушно гавкати! Краєм вуха я чув, що хазяйки мені наказували заспокоїтися, але як тут заспокоїшся, якщо я точно чув незрозумілий звук. Отож, прокинувся хазяїн. Підбіг до вікна і почав вдивлятися в темряву. Мало хто чужий там може ходити! Ще і світло включити нема як. Темінь така, хоч очі виколи! Я розумів хазяїна. Адже у нього немає таких очей, як у мене, які й у темряві добре бачать. Потім всі знову вляглися. Я заспокоївся і не гавкав, лише, схоже, всіх сусідів ми точно розбудили. Крізь тонкі стінки будиночка було чутно чужі невдоволені розмови.
Вранці мої хазяйки розповідали хазяїнові, як все було: погасло світло, і вони в потемку не могли нічого знайти, а Лайф, мовляв, тобто я, розгавкався і розбудив увесь будинок. А потім вони дружно сміялися. Я все переживав, чи не з мене вони так сміються, але потім, коли мене погладили по голові, зрозумів, що я поводився, як належить. Видно, просто настрій у моїх господарів був гарний.
Побули ми на океані декілька днів, а потім знову зібрали всі речі, сіли в машину і поїхали назад. Коли мене випустили у двір нашого будинку, я був просто щасливий! Недаремно люди говорять, що в гостях добре, а вдома краще. Тепер я їх дуже добре розумію.
СПОВІДЬ СОБАКИ
6
В Африці я зробив для себе велике відкриття. Виявляється, у людей, окрім різного кольору шерсті, буває ще різний колір шкури, ой, шкіри. Раніше я бачив людей з білою шкірою, а тут прямо злякався!
Пам’ятаю, як тільки знесли мою клітку з трапа літака, до мене стали заглядати якісь чорні обличчя. Я спочатку подумав, що мене вирішили ще більше налякати і наділи такі темні маски, а потім, вже в карантині, побачив, що це такі дивні люди. Ну, зовсім чорні. Навіть чорніше, ніж я. І як вони один одного в темряві знаходять, незрозуміло? Вже не знаю чому, але я їх не злюбив од початку. Ну, дійсно не міг управляти своїми емоціями, коли їх бачив. Мені відразу гавкати хотілося. Та я, власне, так і робив. Звісно, мене сварили постійно. Я розумів чому. Одна справа не ладнати з місцевою кішкою, а ось люди – то господарі цієї країни! Я прагнув щодуху виправитися. І очі закривав, якщо на вулиці щось чорніло, і у внутрішній двір утікав. Але ж мій ніс не затулиш? Частенько він мене підводив у цьому плані. Ну, зовсім був зрадницький ніс. Тільки-но себе умовлю, що я нічого і нікого не бачу, а ніс мені: ”А я все чую!” І я знову мчався до хвіртки і гавкав, як божевільний.
Так от, оселилися ми в новому будинку. Мої господарі дуже люблять різну живність, тому невдовзі у нас з’явилися хом’яки Афі та Ріка, а потім папуга Тіша. Ні, звичайно я їх не ображав. З Тішею ми інколи перемигувалися, і папуга мене зовсім не боявся. Чого не скажеш про хазяйок. Якщо хазяйки прибирали у нього в клітці або вішали обірваний дзвіночок, то бідна пташка піднімала такий ґвалт, що і мені не по собі ставало.
Африка – така країна, де людям не дозволяють просто так ходити вулицями. Можна лише їздити на машині. Мені теж подобалося їздити. У попередньому відрядженні мені вже доводилося бути пасажиром. Так що зовсім це не страшно. Трохи заносить на поворотах, а так нічого. Все ж краще, ніж літаком літати.
І ось одного дня мої господарі стали знову кудись збиратися. Я навіть засумував. Невже доведеться покинути такий гарний будинок? З таким чудесним двором? Це ж мрія будь-якого собаки! Але як я міг запитати про щось, якщо розмовляти людською мовою я не вмію. Довелося покірливо чекати своєї долі.
Чекати довелося недовго. Якось рано-вранці, коли ще було зовсім темно, мої господарі стали метушитися, виносити різні пакунки та сумки. Ось, почалося! Я страшенно боявся, щоб мене знову не здали в цей карантин. Але, схоже, мої господарі і не збиралися цього робити. Коли всі речі завантажили в машину, запросили і мене зайняти своє почесне місце в салоні. Я й не дуже чинив опір. Спочатку мої хазяйки сиділи удвох ззаду, а потім старша пересіла наперед, а я з молодшою всівся прямо на сидінні. А що ж? Мені ж теж цікаво дивитися довкола!
Краєвиди дійсно були красиві. Чимось вони нагадували мені мою батьківщину. Там теж були гори. Лише вкриті снігом. А на цих горах снігу не було. Дивно було лежати прямо на сидінні, як людина. Молодша хазяйка, правда, не дуже була задоволена моїм сусідством. Але, зрештою, я ж у них один такий собака! Можна і потерпіти!
Їхали ми довго. Мені вже стало сонечко припікати в бік. Піднялися високо в гори – і зробили привал. Потрібно ж було мені лапи розім’яти. Ну, і поїсти не завадило б…
Поки господар пішов замовляти їжу, мене на повідку повели на травичку зробити «собачі справи». Навкруги було стільки цікавого і незвичайного, що я не міг просто йти: я біг, з одного боку в інший! Мої хазяйки ледь встигали услід. Яких жирних баранів я там побачив! Напевно, їх вирощували на шашлик. Я чув, як хазяйки так сказали, побачивши велике стадо овець. Пустили б мене туди! Я б вже лад навів!
Так ми обійшли навколо невеликого ресторану і вийшли до заправної станції. Там, за огорожею, стояла невідома мені тварина. Величезна, з превеликими ногами, а голова так високо і на такій довгій шиї, що схожа на зміїну! Жах просто!
Побачило мене це чудовисько і почало роздуватися, збільшуючи свої і без того великі розміри. Вже не знаю, що він з собою робив, лише нагнав на мене такого страху, що я з місця рушити не міг.
Зараз мені вже не так страшно про все це розповідати. А тоді на мене нахлинуло якесь остовпіння. І ще зрадив мій хвіст. Як я не намагався тримати його на спині, хвіст зрадницьки опускався все нижче і нижче. Поки не сховався між задніми лапами.
Моє самолюбство відчайдушно боролося зі страхом. Хіба я боягуз? Ні, я не боягуз! І я зробив спробу виправити ситуацію. Я наблизився на один маленький крок у напрямку чудовиська і сказав, якомога сильніше: «ГАВ!» Вийшло, звичайно, не дуже голосно, але я відчув себе впевненіше.
І що ж ви думаєте, чудовисько мене злякалося? Нічого подібного. Стояло і з висоти на мене витріщалося. А ось мої хазяйки чомусь стали сміятися. Не знаю, що вони такого смішного побачили? Адже я для них старався. Намагався їх захистити. А вони сміються, та й ще так голосно…
Ну, загалом, розійшлися ми з чудовиськом мирно. Я потім почув у розмові моїх хазяйок з хазяїном, що це був страус. Африканський страус. І чому цих страусів ніхто не боїться? Незрозуміло.
Що було далі, я розповім наступного разу. Не запізнюйтесь.
Прослуховування музики у старшому віці може зменшити ризик розвитку деменції майже на 40%, йдеться у новому дослідженні, проведеному в Австралії, повідомляє ScienceAlert.
Науковці проаналізували дані 10893 осіб віком від 70 років, які проживали в будинках для літніх людей і не мали діагнозу деменції на момент початку спостережень. Учасників опитали про те, як часто вони слухають музику та чи грають на музичних інструментах.
З’ясувалося, що люди, які постійно слухали музику, мали на 39% менший ризик розвитку деменції протягом трьох років спостереження та на 17% нижчий ризик легких когнітивних порушень. Вони також показали кращі результати у тестах на пам’ять та загальні розумові здібності.
Ті, хто регулярно грав на музичних інструментах, мали на 35% менший ризик деменції, хоча в інших аспектах когнітивного здоров’я значного покращення не зафіксували. Найкращі результати показали учасники, які і слухали, і виконували музику – у них ризик деменції був нижчим на 33%, а ймовірність інших когнітивних порушень – на 22%.
Виявилося також, що рівень освіти впливає на користь від музики: позитивний ефект був найпомітнішим серед людей із вищою освітою (16 і більше років навчання), тоді як у групі з середнім рівнем освіти результати були менш стабільними.
Головна авторка дослідження, дослідниця громадського здоров’я Емма Джаффа з Університету Монаша, зазначила, що музичні активності можуть стати доступним способом підтримки когнітивного здоров’я літніх людей, хоча поки що не можна говорити про прямий причинно-наслідковий зв’язок.
Нагадаємо, раніше повідомлялося, що ритм у пульсі людини може сигналізувати про майбутнє когнітивне погіршення.
СПОВІДЬ СОБАКИ
5
Так от. Все було за тим же сценарієм: коробки, метушня, клітка…
Спочатку поїхав хазяїн. Він там, в Африці, мав облюбувати достойну будку, бррр… будинок, для мене і моїх хазяйок. Забігаючи наперед, скажу, що йому це вдалося на славу. Але якби я ще тоді уявляв які випробування у мене попереду!
Мало того, що майже добу ми провели в літаках, в яких страшно трусило, не було ані води, ані їжі, так ще й, за правилами держави, до якої ми прибули, всі тварини мали пройти через карантин. І який дурень таке придумав? На цілий місяць тебе замикають у кліть, як якогось дикого вовка, годують незрозуміло чим, ще й намагаються якнайбільше продірявити твою шкуру різними уколами! Ні, ще раз я не хотів би туди попасти…
А чого варте пережити нічну грозу в такій клітці, коли блискавки засліплюють все довкола, як сонячного дня! Африканський грім гримить так сильно, що залізні пруття клітки деренчать! Удома я, зазвичай, у негоду лягав на килимок біля ліжка молодшої хазяйки. А в клітці куди сховаєшся?
Взагалі, не один сивий волос у хвості я отримав, поки закінчився цей карантин. Признаюся чесно, були хвилини, коли я боявся, що мої господарі мене залишили. Але чому це треба було робити в якійсь Африці? Тут щось не так. І я намагався не думати про погане і чекати що ж буде зі мною далі.
А через місяць приїхав любий хазяїн з моїми улюбленими хазяйками, і мої муки закінчилися. Як я зрадів! Я навіть дозволив загнати себе знову в клітку (скажу чесно: мене там всі боялися). А коли побачив біля воріт знайомі обличчя, то просто очманів від щастя і почав гавкати, скулити, махати хвостом. Та що там казати! Якби собаки вміли плакати, то я б плакав від щастя.
Потім мене повезли в наш дім. Я вже писав, що мені він дуже сподобався. У мене з’явилася робота. Нормальна робота для такого собаки, як я. Будинок, прилеглий двір – все це було в моєму веденні. І жодних повідців! Хочу – на вулиці полежу, хочу – по травичці потопчусь, а вже під час обіду і вечері можна було посидіти в будинку біля хазяйського столу. Тим паче, що інколи мені перепадало що-небудь смачненьке. Знову ж таки, в будинку повно килимів, на яких можна полежати і погризти кістки. Правда, кістки мені перепадали нечасто. Після цього страшного карантину у мене порушилася робота шлунку, і мені доводилося сидіти на спеціальній дієті. Їжа не дуже смачна, але моя старша хазяйка завжди суворо виконувала рекомендації ветеринара. Отже, вимушений був миритися.
Понад усе я полюбляв лежати біля вхідної хвіртки у двір, де добре була видно вулицю. І ось одного дня я побачив на травичці… кого б ви думали? Сіру кішку! Це ж треба було приїхати до Африки, щоб і тут зустрітися зі своїми ворогами! Довелося «поговорити» з кішкою відверто. Я її, зухвалу морду, просто попередив, щоб вона в мої володіння і носа свого не сунула. Бо розірву на дрібні шматочки. Не знаю, що ця кицька там зрозуміла. Може вона, як іноземка, моєї мови зовсім не знала. Але я її чесно попередив.
І ось, одного разу, коли я дрімав на сонечку, мій ніс розбудив мене, учувши знайомий неприємний запах… Ґвалт! Я схопився відразу на всі чотири лапи! І не дарма. Ця дурна сіра африканка вирішила-таки заглянути до нас у двір. Їй, бачте, тут зручніше робити свої котячі справи! Свого саду нема чи що? Нахабство яке! Ну, я їй і показав! Ні, звісно я розумію, що іноземних кішок краще не чіпати, щоб не було міжнародного скандалу. Але що поробиш зі своїми собачими інстинктами? Ні, я її не загриз, я просто загнав її на дерево і просто сів її охороняти. І охороняв цілий день. Навіть у дім не просився. Я розумів, яка це відповідальність! Вже не знаю чим би це все закінчилося, якби пізно увечері мене не забрали з вулиці. Звичайно, кішка скористалася моєю відсутністю. Але більше я її в нашому дворі не бачив. Отже, зрозуміла мене іноземка і без знання мови. Та хай би спробувала б вона не зрозуміти! Довелося б пояснювати по-іншому. Могла б залишитися і без хвоста, сіра мордяка.
Друзі! Слухаємо та розповсюджуймо українське. Зараз, в важкі часи для України, вірші – думоформи допомагають людям, як молитви!
Не шкодуйте добрих слів та лайків, друзі!
Повірте, вірші теж пишуться не водою. Поет пропускає всю біль Буття через свою душу і молиться віршами за всіх, хто на стороні Світла!
Моя щира дяка автору музики, другу та Поету, Альберту Гуревичу, який дає музичні крила моїм віршам. Ваша підтримка надзвичайно важлива та надихає нас на нові творчі досягнення.
СПОВІДЬ СОБАКИ
4
Ну, ось. Дитинство минуло, закінчилися й курячі лапки на сніданок. Настав час повертатися на батьківщину. Звичайно, дім є дім. Та все ж таки…
Я часто згадував своє привільне і сите життя за кордоном. А потім втягнувся і звик ходити на прогулянку двічі на день: вранці і ввечері. А решту часу сидів у кімнаті, не бачачи білого світу. А що, хіба не так? Балкон засклений, п’ятий поверх, ні про яких кицьок і гадки немає. Їх просто не видно з такої висоти та крізь маленькі шпарини між дошками.
Щоправда, від полювання на цих невірних я ніколи не відмовлявся. А у нашому під’їзді, двома поверхами нижче, жили кішки. Жінка була «котячою мамою». У неї був справжній котячий притон. Здавалося, що всі кішки, пробігаючи мимо, заходять привітатися у цю квартиру. Ну, звичайно, я не міг допустити такого неподобства. Я, як єдиний пес нашого під’їзду, не втрачав нагоди навести порядок. Хазяйки мої, як виявилось, були противниками таких віроломних нападів. З повідця мене не спускали, і я міг лише клацати зубами і гавкати, узрівши ненависних пухнастих ворогів. Що сказати? Дарма люди довіряють цим хитрим створінням. І ось чому.
Одного дня ми утрьох спускалися гуляти на вулицю. Я, натягнувши повідець, мчав попереду всіх. Раптом я почув таке знайоме шипіння… Ну, тепер-то я до тебе доберуся! Так мені цього кортіло, аж слинки потекли. Звичайно, як завжди, зробити мені нічого не дозволили. Маленька хазяйка, намотавши повідець на руку, стримувала мої собачі емоції, а старша вирішила взяти налякану кішку на руки і винести її на вулицю. “Що ти робиш?” – хотів закричати я, але вийшло: “Гав, гав!”.
Кішка злякалася і, вирішивши, що головний винуватець її лиха – це моя хазяйка, вдарила її лапою з випущеними кігтями по вуху.
«Бачиш кому ти довіряла?» Дайте мені дістатися цієї тварюки, і я покажу на що здатний! Я щодуху рвався з повідця на захист хазяйки. З роздертого вуха хазяйки цівкою потекла кров. «Лише пустіть мене до цієї кішки! Ох, я їй задам!»
Знову мене не зрозуміли, не пустили. Я думав, що, може, хоч тепер велика хазяйка змінить своє ставлення до цих хитрих чудовиськ, але, на жаль, моя мрія не збулася. Вухо замазали зеленкою і забули про все те, що сталося. А ви кажете, що господарі завжди розуміють своїх вихованців! Це вони так думають. А насправді все зовсім не так.
Ось вам ще приклад. Якось взимку мої хазяйки вирішили покататися на санчатах. Мене теж узяли на прогулянку. На вулиці тільки-но випав пухнастий сніг. Ніс дражнило морозне повітря. Спочатку моя старша хазяйка катала на санчатах молодшу, а потім – навпаки. Мені подобалося бігати з ними наввипередки. Всім було весело. А потім раптом люди вирішили, що я мало беру участі у грі і запропонували мені стати на якийсь час конем. Запрягли мене в санчата і нумо гукати: «Вьо-о-о!».
По-перше, я конячої мови не знаю, а по-друге, чого це я раптом повинен їх возити? Звичайно, я розсердився. А що б ви зробили на моєму місці? Який же я кінь?
Загалом, мотузка в санчат була довга, і я, розвернувшись, підбіг до старшої хазяйки ззаду і вкусив її за спину. Точніше, за куртку. Зуби у мене були гострі, і дірка вийшла відмінна. А що? Хай знають, як з собаки робити незрозуміло кого! Проте, не дуже мене й сварили. Так, покартали трошки і все. Але мені було прикро.
Та все ж, я думаю, люди мене люблять. Узяти хоча б два випадки, коли я лежав при смерті, укушений ядовитими кліщами. Я не міг поворушити навіть хвостом! Все моє тіло знемагало від болю. Взагалі-то, собаки рідко одужують після такої хвороби, але мій міцний організм та турбота господарів зробили свою справу. Я знову встав на лапи.
Та все ж не будемо про сумне.
Якось у розмові моїх господарів я почув слово «Африка». Воно мені було знайоме, лишень одразу я ніяк не міг пригадати, де міг його чути. Мої хазяйки виголошували «Африка» з якимось острахом в очах. Чи не та, часом, це країна, де собак їдять? Моя шерсть встала дибки від таких думок. І тут я пригадав. Ну, звичайно ж, Африка – це країна з книжки про доктора Айболіта! Там живуть мавпочки, бегемотики і страшні крокодили.
Відразу спливло в пам’яті дитинство. Я тоді був зовсім малим щеням, моїй молодшій хазяйці було трохи більше п’яти років. Вечорами велика хазяйка перед сном читала маляті різні книжки. Я теж любив слухати казки. Я приходив і лягав біля ліжка. Морду – на передні лапи. Очі у мене були завжди закриті. Хай думають, що я сплю. А я все уважно слухав. Хіба мало що в житті згодиться? Ось і згодилося…
Схоже, що шлях нас чекав у країну мавп і крокодилів.
Ой, щось я з вами забалакався.
Мені час.
Гав!
Далі буде…
Молитва до Бога
З весільних трав зійшла роса,
І новий день відкрив віконце Світу,
Де є лише величний Храм Буття,
Є Боже Світло, чисте Світло!
Я вірю, що настане день і час – ,
І відійдуть зневіра і тривога,
Молитва радості й любові
Злетить і об’єднає нас!
03.10.2023
