Анна  Волошина

я є.

я є тут. я є зараз. я є назавжди.

я є початок. я є основа. я є життя.

я є мить. я є дійсність. я є вічність.

я є в себе. я є у собі. я є для себе.

я є думка. я є слово. я є вчинок.

я є ціле. я є в усьому. я є у Світі.

я є зернина. я є плід. я є коріння.

я є джерело. я є сила. я є енергія.

я є знання. я є звичка. я є досвід.

я є віра. я є надія. я є любов.

я є єство. я є суть. я є зміст.

я є тіло. я є душа. я є дух.

я є від Творця. я є з Творцем. я є для Творця.

я є. я не могла не бути.

Кравченко Олена

Вірші Лесі Українки, музика Сергія Горюновича, вокал Олена Кравченко

Юджин Папуша

https://youtu.be/gsKDZvev9pQ

ОЛЕНА  КРАВЧЕНКО

Літо, наче маленьке дівча, забігло у хату поставити букетик польових квітів на стіл, де бабуся залишила глечик з парним молочком і хліб зі сливовим повидлом на блюдечці…

     Ці спогади дитинства інколи бентежать мене. В червні в дитинстві мене часто відправляли до бабусі в село. Тепер пам’ять малює яскраві картини дитинства: стиглі ягоди у глиняній мисочці, різнокольорові мальви біля паркану, на який бабуся вішала глиняні в візерунках, глечики,  бабусю на лавочці біля хати, і мене,  в віночку з кульбабок і в літній різнокольоровій суконечці. 

    Навіть такі яскраві спогади спалахують, але їх перетворює на попіл.. війна…Буча, Маріуполь, тепер Каховка. Для цього немає слів, немає фарб. Біль і сльози потерпаючих переповнюють палкі і чуйні серця. Інколи, здається, що серце німіє і більш вже нічого не відчує…

     Але той світ близьких:  тато, доня, онучата.. Він рятує і дає силу жити і радіти життю тих, хто поруч, хто маленький, або старенький. І..відчуваєш, що серце відкрилося ще трохи, щоб вмістити любов близьких.

     І Бог дає надію, віру і любов. І це назавжди, поки існує світ, поки маленькі дитячі рученята тягнуться до матусі, як до сонечка, поки в блакитному небі літають співочі пташки, поки розквітають барвисті квіти і зростають міцні дерева.

     Так і ми, зростаєм…і не помічаєм, що то Небо нахиляється над кожним із нас, даруючи благословіння і час витримати те, що потрібно для спасіння душі.. 

Олена Кравченко

ЛІХТАРИКИ

   Це відбулося у далекому дитинстві маленької дівчинки Аліси, в той самий час, коли, дивлячись на сонце, рахують вогняних чоловічків, у полум’ї свічки шукають маленьких гномів, а в пасті великої риби — олов’яного солдатика. Все це відчувала маленька Аліса, коли читала улюблені книжки.

   Але більш за все, дівчинка любила, коли бабуся розказувала їй казки. Бабуся була справжня казкарка. В її казках все оживало. Навіть каміння починало розмовляти, дерева співали пісні, а квіти танцювали. Бабуся дуже любила свою онуку і сама для неї шила одежу переважно білого або голубого кольору. На Новий рік Аліса була Снігуронькою, на Різдво — Ангелочком, а влітку — чарівною квіткою. Дівчинка дуже любила співати, тому вдома її називали маленьким пташеням. 

    Одного разу Аліса засумувала. Згодом стала сумувати частіше й частіше.. Вона сідала у куточку, дивилась у Небо і з кимось тихенько розмовляла. Якось, прийдучи  раніше з роботи, матуся застала Алісу в глибокому хвилюванні, зі сльозами на очах. “Мамо, я хочу до ангелочків, ім там сумно без мене,” — зітхнула дівчинка. За столом матуся з бабусею тривожно переглядались, а Аліса сиділа мовчки, іноді зітхая і накручуючи кучерики на тоненькі пальчики. Мама з бабусею завжди сердились на неї за це. Але сьогодні сиділи в розгубленості…

    “Скоро сім, прийде тато,”– сказала матуся. Аліса зустріла тата у дверях і прошепотіла: “Тато, мені так сумно, там, на Небі на мене чекають ангелочки.”  Тато підняв Алісу вверх і сказав:”От ти і ближче до ангелочків, але дуже високо не можна, бо там не буде ні мене, ні матусі, ні бабусі. Ми тебе дуже любимо. А, хочеш я подарую тобі іграшку — великий літак. Ти будеш запускати його у Небо, і він буде приносити тобі звістки від ангелочків.” “Хочу,”– відповіла Аліса, обняла татуся і заснула спокійним сном.

       На слідуючий день, тато приніс великий білий літак, схожий на птаха..Дівчинка взяла його, щоб запустити, але він чомусь падав і не хотів підніматься в Небо. Аліса знов почала плакати, а матуся розгублена пішла до сусідки. Сусідчин син Сергійко збирав нову модель літака, грав в улюблену комп’ютерну гру і гладив маленького песика, щеня його собачки Міри. Вона — то дивилась на хлопчика кмітливими очами, то гралась з щеням.

    “Сергійко, піди пограйся з Алісою,”– сказала мама. Хлопчик взяв маленьке щеня і пішов до Аліси. Вона відчинила йому двері зі сльозами на очах. “Який гарний у тебе літак,”– захоплено сказав хлопчик. “Хочеш, я подарую його тобі, він у мене не запускається,”– запропонувала дівчинка. Сергійко дуже зрадів. Він давно мріяв про такий літак. Аліса відчувала себе ангелочком, який спустився з Неба на Землю, щоб робити добрі справи, ділиться радістю і світити, як сонечко.

   Маленьке цуценятко лизнуло її долоньку. Аліса притягнула його до себе.” Ти будеш Рей, маленький промінчик Сонця,”– з посмішкою сказала дівчинка. “Живе зігрівається живим.” Сергійко подивився на Алісу  з щеням і сказав: “Він буде твоїм справжнім другом. Іноді мені здається, що собаки і є наші ангели на Землі.”        Аліса щасливо  посміхнулась і залилась сміхом, від якого життя наповнюється радісним смислом. Коли доброта і любов оживають в поранених серцях, в них запалюються, маленькі ліхтарики, які світять навкруги і від того світла запалюється ще багато інших ліхтариків. А самий великий Там, світить з Неба, запалюючи все більше небайдужих, співчутливих, люблячих сердець, з’єднує їх в Вогонь любові, який ніколи не згасає.

Юджин Папуша

Нам, часом, чутно в небi громи…

Переступивши грань порога,

гуртом зверталися до Бога

у молитвах своїх якмога,

і молоді, і старики…

Слова трасуючих рядків

гучніш свистіли за птахів…

Дивившись із благанням вгору,

лягали люди ниць додолу…

Під вибух грому із розмаху

дощ задзвенів по цинку даху

і косо хльоснув земну твердь …

Встромила косу в пам’ять смерть…

Сільській шлях зліг рябим лицем

і посірів в пилу свинцем…

Та знов веселка зацвіла…

Слів розпрямилася трава…

І ось скінчівіся дощ…

Тоді пішли грішити молоді…

Ведучи до коханнь юнців,

Бог сяяв в Небі для сліпців…

Були старі ще в молитвах…

Та лише Бог чув їх слова…

У стариків свої молитви…

Їх відгриміли давні битви…

Окопи вкрив давно бузок…

А очі вбитих – синь річок…

Геть ворогів розпався прах,

зійшовши житом на полях…

Старим – залишився іх страх,

що щось зробили геть не так…

І брязне впущений п’ятак

відсотком Богу за життя,

як ще є шанс на каяття…

***

Боронь нас, Бог, від помилок!

Даруй старим – тепло думок!

Нехай Поет згадає тих,

хто волю нам усім зберіг…

І за свободу геть поліг…

Анна Волошина

хто ти? – я той, про кого твої молитви

звідки ти? – я з твого серця

куди ти йдеш? – я йду тобі назустріч

звідки ти мене знаєш?  – я бачив тебе у снах

а що якщо реальна я тобі не сподобаюсь? – я люблю тебе такою, яка ти є

коли ми зустрінемось? – коли ти не чекатимеш

а що мені робити доти? – пізнавай світ та твори себе

як я тебе впізнаю? – я сам тебе впізнаю

а що якщо ми розминемось? – наша зустріч спланована вже давно і не нами

ти прийдеш назавжди? – любов ніколи не перестає

якою мені для тебе бути? – завжди будь собою

що ти від мене чекаєш? – тільки правди та нічого окрім правди а що нам робити разом? – вірити, надіятись, любити

АННА  ВОЛОШИНА

це не любов

я просто згодна годинами слухати твій голос та сміх

це не любов

я просто знаю всі твої улюблені страви та із задоволенням їх тобі готую

це не любов

я просто хочу, щоб твій дім був чистий та затишний, тому дбаю про нього

це не любов

я просто приймаю те, що ти завжди запізнюєшся і не кладеш речі на свої місця

це не любов

я просто поважаю твою потребу побути наодинці із собою

це не любов

я просто ціную все те, що ти робиш для нас і дякую тобі за це

це не любов

я просто молюсь Богу за тебе і прошу, щоб Він тебе беріг

це не любов

я просто хочу робити приємно твоєму тілу, розуму та серцю

це не любов

я просто вірю в тебе, у твою мрію, у твої кроки та у твої справи

це не любов

я просто почуваюсь в безпеці у твоїх обіймах

це не любов

я просто завжди поруч, якщо ти цього потребуєш

це не любов

я просто хочу прожити з тобою все своє життя, але померти першою

це не любов

я просто вдячна Всесвіту за те, що ти є у моєму житті

це не любов…

але якщо це не любов

то що тоді любов?!

Ирина Побережная

Невідомому солдату

Яким ти був, солдате?

Що бажав?

Як ти насправді виглядав?

Можливо, ти вірші писав…

Пісні співав, когось кохав…

Світанок з милою стрічав…

А, може, місто будував…

Чи в школі діточок навчав…

Можливо, хворих лікував…

Знедоленим допомагав…

Дерева й квіти ти садив,

Сміявся, веселився — ЖИВ!

Хай буде проклята війна!!!

Де сина – вбито,

Де дочка – вдова!

Де діти-сироти ростуть, 

Де смерть гуляє там і тут!

Ти вистояв, солдате, зміг!

Ти в пекло йшов — і переміг.

Таранив ворога літак…

Ти переміг, бо ти — козак!

Минають дні. За роком рік.

З весною зникне зимня прохолода.

Від сплячки прокидається природа,

І знову чути скрізь дитячий сміх.

Я голову схиляю на колінах,

Стоячи біля братської могили…

Ми живемо, не вмерла Україна!

Своїм життям її ми захистили…

© Copyright: Ирина Побережная, 2009
Свидетельство о публикации №1905050265