Подаруй надію
Ця історія трапилася з моєю донькою Марічкою. Їй тоді щойно виповнилося чотири рочки, і ми вперше пішли з нею знайомитися з вихователькою дитсадка. Я дуже добре пам’ятаю той вересневий день! Сонечко було ще по-літньому теплим. Дерева стояли зеленими. Ми з Марічкою йшли вулицею, взявшись за руки. Доця невтомно ставила мені свої запитання: чи багато дітей у садку, а кого більше – дівчаток чи хлопчиків. Як міг, я намагався вдовольнити її допитливість, згадуючи своє дитинство і власний досвід у яслах. Хоча, про те, що я першого ж дня зчинив там такий лемент, що батьки змушені були мене одразу забрати додому, промовчав.
Дитячий садок знаходився за п’ятнадцять хвилин ходи від нашого будинку, що було досить зручно. І, головне, не треба було переходити на протилежний бік вулиці. Лишень пройти через парк і – поряд дитячий майданчик. Напрочуд гарне місце! Тихе. І зеленощі навкруги.
Коли ми наблизилися до воріт, де нас вже зустрічала привітна Ірина Василівна, Марічка захвилювалася (я відразу відчув як спітніла її долонька), але навзнаки цього не виявила. Тільки запитала, коли я по неї прийду. Ми навіть трішки поторгувалися з цього приводу. Потім Марічка підставила для поцілунку свою пухкеньку щічку і, простягнувши долоню виховательці, бадьоро покрокувала з нею в напрямку гойдалок.
Моє серце ледь не стрибало із грудей! Так я хвилювався. Чотири години спливали, здавалося, цілу вічність. Зрештою, по Марічку я прийшов півгодини заздалегідь і виглядав доньку серед дітлахів, що гралися на майданчику. Її червона куртка яскравою невгамовною цяткою переміщалася з місця на місце. «Ну і слава Богу! Не розгубилася і не плаче».
Х Х Х
По дорозі додому Марічка не вмовкала:
– Татку, які там чудові дітки! А в Ірини Василівни теж є дівчинка. Її ім’я Світлана. Вона вже доросла і ходить до школи. Уявляєш, хлопці зовсім не чубляться, а один з них сидить весь час на самоті на лавці, мовчить і ні з ким не гуляє. Нудний якийсь. Як гадаєш, чому?
– Можливо, він просто соромиться. Або теж новенький і нікого поки не знає.
– Ні, татку. Ірина Василівна сказала, що він сліпий. У нього кволі оченята, і він нічого не бачить. Татку, а таке буває? А що значить сліпий?
«Ось вона – зустріч із дорослим життям…» – подумав я, а вголос сказав:
– Розумієш, Марічко, у деяких людей, дійсно, очі не бачать. З різних причин. Але вони хороші люди. Не слід тільки з них насміхатися і дражнити їх.
«І навіщо цього бідолашного хлопчика віддали до звичайного дитсадка?» – защеміло серце.
– Татку, розкажи, що значить «нічого не бачить». Зовсім-зовсім? Ні сонечка, ні пташок?
– Так, люба, не бачить, а можливо і не знає як вони виглядають.
«Як же ж тобі все це пояснити, дівчинко моя рідна? Як не налякати?»
На цьому, пам’ятаю, наша розмова закінчилася. Марічка надовго замовкла, спати лягла раніше. А я замислився над тим, якою все ж таки несправедливою буває доля по відношенню до отаких сліпонароджених дітлахів.
Наступного дня довелося затриматися на роботі, і в дитячий садок за донькою я прийшов дещо пізніше звичайного. На майданчику були лише двоє дітей. Марічка і той, як я здогадався, сліпий хлопчик.
Діти влаштувалися на гойдалках. Пліч-о-пліч. Але не це мене вразило. Моя Марічка сиділа із заплющеними очима і тримала хлопчика за руку. «Про що, цікаво, вона розповідає?» Намагаючись не шуміти, я підійшов ближче. Діти були зайняті собою і мого наближення не почули.
Марічка так само сиділа із заплющеними очима і зосереджено пружила свій кирпатий носик:
– Віталю, я зараз тобі розкажу яке дерево росте поряд з гойданками. Це береза. Стовбур у берези зовсім білий. Ти слухаєш мене? А листячко маленьке. Зелене. Ось торкнися, – і простягла хлопчикові березову гілку. – А ось це клен. У нього листя велике. Дай мені свою руку. Їх нараз відрізниш. Правда, тепер ти вже зможеш сказати, де береза, а де клен? Я тепер тобі все-все буду показувати.
Маленький сліпий хлопчик кивав головою, безтурботно бовтаючи ногами, пестив тонкою рукою кленовий лист і… просто сяяв від щастя.
Я застиг на місці і навіть не відчув як у мене, дорослого мужика, з очей покотилися сльози.
«Донечко, рідненька моя крихітко, звідки в тебе стільки мудрості і розуміння?! Якби ти тільки знала, скільки цінує посмішка цього сліпого дитяти! Господи! Як важливо дати людині надію на краще! Ось так взяти її за руку і сказати добрі слова. Звичайні слова. Розповісти про те, що бачиш навколо. Стати вірним другом. Адже все так просто! Одне слово – і світ навколо зміниться. Обов’язково зміниться!»
… прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що втаїв Ти оце від премудрих і розумних, та його немовлятам відкрив… (Євангеліє від Луки 10:21)
