АЛЛА ЗАЙЦЕВА

В казково-ніжних спогадах

Душа летить за мрією-

Відчути подих Вічності,

Енергії потік,

Щоб в тому нескінченному

Потоці зорепадному

Святих джерел безмежності

І величі Буття

Розтанув лід буденності,

Сірої мли і скутості,

Проглянув промінь радості

В земних людських серцях!

08.02. 2022

Елена Кравченко

ОЗЕРО ЛЮБВИ

      В старой покосившейся избушке, на краю села, жил болезный Фрол с бабушкой Устиньей. Дожила она до глубокой старости в заботах о внуке. Пришел час,  помирать собралась.
     “Мне помирать,  а тебе в мир идти,  себя искать. А это тебе ключик заветный,” – сказала бабушка и протянула внуку Псалтырь, книжку, что каждый день читала,  тихонько  с кем-то разговаривая.  И улыбка радости освещала ее лицо.Фрол диву давался: “И чему радуется? В доме бедно, сама лежит-болеет,  а радуется”.
    “Книжку эту береги, она мне от бабки досталась, а той – от её бабки. Надолго не оставляй. В ней много смыслов и тайн до поры до времени спрятано,  почаще читай и везде с собой бери  как оберег”. Сказала,  да и померла. 
    Стал горевать Фрол.  Год горюет,  два горюет,  на третий год избенка обветшала и еще больше покосилась. А Фрол все неподвижно лежал в обществе паучьего царства. Пауки ткали свои  необозримые гобелены, а Фрол думал: “К богатству”.  Однажды кровать не выдержала, и после того,  как Фрол бухнулся на нее очередной раз, жалобно взвизгнула, словно обиженный щенок, и развалилась. Заплакал Фрол, да делать нечего. Взял он деревяшки, что от кровати остались, и давай их гвоздями сбивать. Получилось нечто в виде гроба.
   “Да,.. спать на этом нельзя,” – подумал Фрол. Подошел к зеркалу, увидел там заросшую образину, весь встрепенулся от ужаса. Взял Псалтырь в заплечную сумку и пошел добро по свету искать.
    День идет, другой идет, а лес все гуще и гуще. Видит, избушка на курьих ножках,  а в ней баба Яга. Спрятал он Псалтырь под деревом,  и  – в избушку.
   – Как живешь, бабуся?  Что делаешь?
   – Да вот! Суп из нерадивцев варю. Пролетела по городам, селам, много насобирала. Хочешь попробовать? А на второе у меня ничего нет. Ты как раз и сгодишься
    Фрол взмолился:

    – Бабусь, а может, я у тебя работником останусь?
    – А что, оставайся, коли сработаемся.
    – Бабусь, а как ты людей ешь одним- то зубом?
    – А нерадивцы, они такие мягкие и бесхребетные, что, словно киселек, во чрево проплывают, – сказала Яга и пошла баню топить.  Искупался Фрол, сидит перед Ягой, усы,  бороду, брови подстригает,  а она свой единственный зуб бархоткой полирует.
    – Ну,  что, разлюбезный мой,  давай о деле потолкуем. Есть у меня в лесу болото, только грязи да нечисти там развелось, не проглядишь. Лешаки на берегу пляшут и песни гнусавые поют, ветвями деревьев потрясаючи, а с ветвей русалки  в воду прыгают и хохочут-заливаются.

   – Так,  а я что могу? – спросил Фрол.

    — Я человек!
    – Ой, не смеши, тина ты болотная! Так вот,  разлюбезный мой: болото надо почистить, вырастить кувшинки и лилии. И непременно, чтоб лебеди плавали.
    Вышел Фрол из избушки: “Тяжело! Да что делать?” Вспомнил бабушку Устинью и пошел к дереву, под которым Псалтырь оставил. По пути молился,  как бабушка учила. Видит, а под деревом его русоволосая красавица встречает.
    “Я – Псалтырь,”- сказала девушка и протянула книжку, что Фрол под деревом оставил. “Надо же, книжка ожила,” – удивился Фрол. “Все вокруг живое,” – улыбнулась Псалтырь и исчезла в тени ветвей. Пришел Фрол на болото, а оно грязное-прегрязное, ветвями старых деревьев заваленное, и только в середине бьет маленький родничок с прозрачной чистой водой. Стал Фрол пробиваться к родничку. Трясина затягивает, лешаки хохочут,  русалки в трясину заманивают. Достал он Псалтырь, читает. Тяжело очень,  не дойти. «Бабушка Устинья, помоги».
    “Читай и иди вперед” – донеслось ему вслед.
    Идти становилось все труднее и труднее: “Только бы не оказаться в трясине. Страшно как умирать, хоть бабушка и говорила, что душа всегда живая”.
    И вдруг Фрол увидел ту самую девушку,  что отдала ему книжку под деревом. Трясина почти поглотила её. Не помня себя, Фрол бросился к ней…
    В какое то мгновение силы оставили его. Он увидел бесконечную даль, россыпь звезд, услышал шепот прибоя и почувствовал, как Свет  проникает в него и возвращаются силы.
    Очнулся Фрол на берегу прекрасного озера с прозрачной чистой водой. На поверхности его плавают белые лебеди, а рядом сидит русоволосая красавица Псалтырь с бабушкиной книжкой в руках.

Ірина Побережна

Весняна рапсодія

На дворі – березень. Першими сонячними днями вирушаємо до лісу.

Під ногами хляпає підталий сніг, який купками лежить на стежці і накриває північні схили подертою сіруватою ковдрою. Повітря прохолодне і чисте. Ще голі і від цього наче беззахисні дерева і кущі приголомшують своєю цнотливістю. Попереду, серед горстки тонких гілок, проглядають набряклі пухнасті грудочки – бруньки верби. Ось воно – пробудження природи! Ще вчора ці бруньки спали, затулившись щільними лусочками від морозу та вітру, але варто було теплим сонячним променям торкнутися стовбура та гілок –  і дерево відгукнулося на заклик  весни.

Завирував деревний сік у тонкому стовбурі, приносячи кожній бруньці цілющу вологу і пробуджуючи її до життя. Мине декілька днів, і волохаті сірі в жовту цятку кульки, немов пташенята, остаточно скинуть обридлу «лушпину» і, притиснувшись один до одного, затрепотять на вітрі, привертаючи увагу мух, що опритомніли від сплячки, та бджіл.

З пагорба, перескакуючи через палички-голки, проноситься тонкий струмочок. Його веселе і закличне дзюрчання наповнює душу радістю і веселістю. Струмочок і стежина немов біжать наввипередки. Заповнивши невелику улоговинку, вода трохи втихомирюється, збираючись із силами перед новим стрибком. Я не стримую посмішку, зажмурюючись від переливу яскравих сонячних відблисків на тремтливій поверхні води. У вируючий струмок потрапляє крихітна тріска. Ця тріска – маленький човник – гойдається і бореться з течією, спливаючи все далі і далі, прямуючи до невідомих берегів.

Йдемо стежиною, вдихаючи весняні аромати, вслуховуючись у завзяте щебетання птахів. Ось і дятел вилетів на полювання. Міцно вхопившись лапками за стовбур дуба, птах вистукує дзьобом хитромудрий дріб, лісову азбуку Морзе, витягуючи з-під кори ледачого короїда. Углядівши наші зацікавлені обличчя, дятел ховається за стовбур і перелітає на сусіднє дерево.

Як тут не згадати Лесю Українку:

Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.

Попереду нашим очам відкривається сонячна галявина. Не приховуємо захоплення: вона вся вкрита жовткового кольору кущиками мати-й-мачухи. Пробившись крізь напівгниле листя і торішню траву, ніжні голівки спрямовуються до світла і тепла. Зупиняємося і насолоджуємося неповторною красою. Торкаємося рукою жовтої серцевини квітки, забарвивши пальці в яскравий пилок. Ні, букет збирати не станемо. Хай ці земні «сонечки» порадують ще кого-небудь.

Біля трухлявого пня розташувалися червонокрилі клопи-«солдатики». І не десяток, а ціла колонія! Їх теж приманило весняне сонечко. Зібравшись у теплому місці, «солдатики» яскравою плямою помітні здалеку. Задивившися на сімейку клопів, ми ледве не злякали кропив’янку. Метелик розташувався на гілці клена, розпрямивши свої дивні крильця. Такий звичний для нас малюнок можна сміливо назвати витвором мистецтва: особливо приголомшує оксамитова чорна смужка краями метеликових крил, на якій помітні яскраві сині цятки. Ранньою весною метелику особливо нічим поживитися, тому він загалом харчується березовим соком. Не потривожимо прекрасного мешканця лісу! Хіба що зробимо знімок на пам’ять.

Цей ліс – наш давній знайомий. Він прекрасний у пору весняного цвітіння і ласкавий під час денної спеки влітку, даруючий рятівну прохолоду та затінок; восени ліс дивує яскравістю кольорів, взимку – суворий і непривітний.

Стежина приводить нас до озера. Лід ще не розтанув. Лише краями, біля самого берега, весна відвоювала собі простір, розтопивши підступність снігу і холоду. Тут вода вирвалася на свободу і все далі наступає на крижину, омиваючи і згладжуючи її краї. Вода чиста і прозора. Можна побачити дно озера з черепашками і старими стебельцями водних рослин. Десь там, на глибині, беззвучно відкривають рота великі риби і в’юнкі однорічні карасики, які пережили зиму. У м’якому мулі дрімають витрішкуваті жаби. Через якийсь місяць ці земноводні даватимуть концерти, заглушаючи своїм багатоголосим кваканням нашу розмову. Але це буде потім… А зараз, коли все довкола прокидається після зимівлі, коли природа, відпочила і оновлена, готова почати нову сторінку, так чудово злитися з нею воєдино, відчувши всім тілом близькість і одкровення буття! Так приємно відчути частинку себе в цьому струмку, в перших довгоочікуваних квітах, що прикрасили ожилі галявини жовтими і бузковими кольорами, в пересвистах невгамовної синиці, яка співає пісню про весну,  піднятися над буденними проблемами, скинувши з плечей всі тривоги, і посміхнутися – просто посміхнутися всім і всьому, що нас оточує.

Ірина Побережна

Троянда для королеви

Красуня-Осінь була багатою і щедрою. Природа мовби поспішала віддати навколишньому світу неповторну красу буйних кущів і трав.  Веселкові розсипи багатоликих квітів прикрашали великий сад. Яскравими факелами палали червоні та помаранчеві жоржини. Скромні ромашки і чарівні віоли, різноколірні айстри та хризантеми весело погойдувалися і підставляли свої голівки  ще теплим сонячним променям: «Ми розквітаємо! Ми хочемо приносити радість і дарувати посмішку!»

Лише гордовита троянда мовчала. Троянда займала найпочесніше місце на головній клумбі.  Напіврозквітлий бутон височів над блакитними незабудками і ніжними братками. Довгі шипи надійно захищали троянду від усіх бажаючих до неї доторкнутися.

Самовпевнено позираючи на польові суцвіття, троянда не приховувала своєї зневаги: «Голота яка! І дивитися-то нема на що».

Декілька разів жіночі руки збирали букети із садових квітів. Строкаті пухкі айстри були подаровані мамі, а жовті хризантеми прикрасили світлу кімнатку бабусі.

 «Які недотепи ці квіти!» – думала Троянда. – Чим вони гордяться? Подумаєш, потрапили у букет! Наївні. Яка їх доля? Зачахнути в якійсь старій вазі? Інша справа ми, троянди. Ні, я належатиму лише королеві! Лише для неї я розкрию свій божественний бутон».

Минав час. Ночами стало підморожувати. Все частіше навівали негоду північні вітри, зриваючи з дерев пожовкле листя і вихором заносячи його високо в небо. Бідна троянда тремтіла від холоду, але все ще чекала свого часу.

Одного дня завила і застогнала буря, «немов виспівуючи старовинні пісні; вона летіла над лісами і озерами, над морями і твердою землею; під  нею  вили вовки, виблискував сніг, літали з криком чорні ворони, а над нею сяяв  великий ясний місяць…»

Білою колісницею правила ВОНА, «вся із сліпучо-білого льоду. Очі її виблискували, мов зірки, але в них не було ані теплоти, ані лагідності».

«О, моя повелителько, я  тут! Поглянь, яка я прекрасна! Я так чекала на тебе!» – захвилювалася троянда, затремтівши зеленим листям.

Порив колючого крижаного вітру пронісся над садом, засипаючи снігом все живе навкруги. Одна коротка мить – і троянда, не встигнувши побачити ту, на яку так чекала, завмерла в скорботному мовчанні. Крижаний саван обгорнув кожний її пелюсток. Яскраві смарагдові краплі роси перетворилися на холодні білі перлини. Під тягарем льоду віта схилилися до землі.

Загорнута  в  найтонкіший  білий  тюль,  витканий з мільйонів снігових зірочок, велична Королева навіть не помітила застиглу в уклоні замерзлу троянду… Снігова королева не була шанувальницею живих квітів…

Анна Волошина

важливі слова та події

важливі вчинки та кроки

важливі почуття та люди

важливі задуми та справи

важливі розмови та зізнання

так часто відкладаються на потім

ніби вони вічні

ніби вони нікуди не дінуться

ніби вони завжди чекатимуть

ніби вони завжди залишатимуться важливими

потім скажу

потім напишу

потім подзвоню

потім зустрінусь

потім вибачусь

потім подякую

потім обійму

потім зроблю

потім…потім…потім…

а потім

немає кому дзвонити

немає кому писати

немає з ким зустрічатись

немає кому дякувати

немає кого обійняти

немає сил здійснювати

немає…

багато що можна відкласти

але тільки 

не себе

не своїх не любов

Юджін Папуша

АНТИПОДИ

Комусь в серця летить шрапнель…
В когось є сумочка Шанель…

Хтось ліг в снігах серед ланів…
Хтось сяє дупою з Мальдів…

Серед руїн комусь геть зле…
Десь курви п’ють «Курвуазьє»…

Хтось затискає турнікет…
Комусь понти – пріоритет…

Донатить хтось всі копійки…
Жирує хтось в такі віки…

Хтось захищає цілий Світ…
Хтось краде навіть у сиріт…

В когось снарядів геть нема
з-за тих кому рідня – тюрма…

Та є останній тим патрон –
кому не писаний закон…

В когось згорів останній крам….
Комусь життя – універсам…

То нагадаю сукам всім:
В кінці чекає вас касир!