Ірина Побережна
ПЕРЕМОГА
Наталія Дмитрівна, відкриваючи вхідні двері, подумки готувалася до розмови з дочкою. Як сказати Оленці, не образивши зайвим словом і натяком? Адже поговорити треба обов’язково. Від цього, можливо, залежить її, Оленчина, подальша доля. Яскравим спалахом перед очима встала картина, яку Наталія забути не могла: дворічна донечка на межі життя та смерті, гангрена і складна операція, Оленка після наркозу із забинтованими куксами замість пухких дитячих ніжок…
– Оленко, ти де? Я сьогодні вирішила приготувати салат з курячого філе з ананасом.
Почувся розмірений гуркіт коліс по паркету. З вітальні вкотилася в інвалідному візку 16-річна миловидна дівчина і посміхнулася відкрито і радісно.
– Мамусю, привіт! Поглянь яке я плаття для ляльки змайструвала! – Олена протягнула нове вбрання, очікуючи на схвалення від найближчої людини.
– Розумниця! У тебе вийшло просто чудово! – Наталія Дмитрівна вирішила, що зараз саме час – дочка у гарному настрої. – Знаєш, я сьогодні була в спортивній школі…
Мати бачила, як Олена вся напружилася. Ще мить – і в очах дочки заблищать зрадницькі сльози. Наталія торкнулася тонкої кисті своєї дівчинки і продовжила:
– Послухай. Я тобі зараз все розповім. Я познайомилася з тренером. Це спеціальна спортивна школа… Загалом, тобі пропонують спробувати себе на лижах…
Олена миттєво висмикнула руку. Голос затремтів і зірвався на крик:
– Мамо, які лижі! Я нікуди не піду! Ти що, не розумієш, у мене немає ніг! Взагалі немає! І нові не виростуть! – дівчина різко розвернула коляску і з гуркотом виїхала з кімнати…
***
Поїзд пригальмував біля станції. Приїхали.
Олена відвернула білу завіску і виглянула у вікно. Краса ж яка! Ось це так гори! А снігу скільки!
«Недарма я взяла фотоапарат, – подумала дівчина. – «Наклацаю закарпатських краєвидів і мамі потім покажу».
Після стуку відкрилися двері купе і з’явилася рудява з сивиною борода тренера:
– Дівчата, збираймося і виходимо! – Олені дуже подобалося, коли Іванич звертався до них саме так, наче вони – нормальні люди. З руками і ногами.
Тоді, рік тому, Олена все ж таки здолала свій страх і пішла до спортивної школи. Що таке – ходити на лижах без ніг – дівчина не уявляла. Але вже через місяць вона ввійшла в смак спортивного життя. Режим, тренажери, аутотренінг. З’явилася мета і бажання її досягти.
«Або ти займаєшся лижами серйозно, або не слід навіть починати».
І Олена взялася за «приборкання» боба. Так називають в інваспорті сидіння для спортсмена, до якого кріпляться лижі. Але особливе враження викликала справжня зброя, видана для тренувань майбутнім біатлоністам.
І куди тільки поділася її хвороблива сором’язливість! Дівчині так кортіло нових знайомств, почуттів і вражень. І ось – перші збори. Карпати. Якщо у неї все вийде – поїде на паралімпіаду. А поки що попереду два роки наполегливих тренувань.
***
Лечу на лижах,
Не торкаюсь снігу,
Зі мною прагнення
І віра. Зможу я!
Ще мить –
і наче птахом я полину,
Силоміць духу
Робить чудеса.
Не треба жалості
І подаяння.
Я грошей жменю
З колін змахну.
Лечу на лижах,
Нема страждання,
Я долю,
І життя своє зміню.
Паралімпіада в Італії ознаменувала початок весни. Березень у Туріні видався на рідкість сніговим. Олена дуже хвилювалася. Вона була готова до змагань, та все ж постійно відчувала велику відповідальність, покладену на неї командою.
«Господи, допоможи мені виграти золоту медаль. Вона мені дуже потрібна. Для мами. Я їй обіцяла».
Мама… Найближча і найрідніша людина. Завдяки її підтримці і оптимізму Олена не здалася, не опустила руки від безнадійності. Дівчину ніколи не навіщали думки про суїцид. Мама завжди була поруч. І зараз, Олена була в цьому упевнена, мама сидить біля телевізора, закутавшись у старий шерстяний плед.
До старту залишалися лічені секунди. Не час вдаватися до емоцій. Вся увага на трасу.
«Господи, допоможи мені…»
По команді Олена чимдуж відштовхнулася палицями. Вперед! Вдих – видих. Вона впевнена в собі. Вона не підведе.
Відчайдушна виснажлива боротьба за кожний метр, за кожну секунду, за кожний постріл.
Від натуги німіють руки і спина. Ще. Ще трошки. Треба триматися. З останніх сил.
«Для мами. Для моєї рідної мами…»
Залишилися одне коло і стрільба по мішенях. Вдих – видих. Затримай дихання. Молодець! Жодного промаху!
Олена в’їхала на стадіон. Не здавайся! Ти йшла до цього довго і наполегливо, долаючи страх, біль і образи.
Останній поворот – і фінішна пряма. Ти маєш право стати кращою. Ти це заслужила. Своєю працею і вірою. Силою духу і прагненням до Олімпу. Всім своїм життям.
Трибуни вболівальників зустрічали спортсменку радісними вигуками. Вона зрозуміла, вона вже знала, що пройшла дистанцію з найкращим часом. Хвиля щастя переповнила її всю. Вона змогла! Вона мріяла, і її мрія збулася. Ось вона, ця мить! Ради неї варто було боротися і перемагати. По-весняному яскраво заблищала «відполірована лижня». Сонячні промені, падаючи на тріснуті крижинки, вигравали всіма барвами веселки, піднімаючи природу до нового життя. І Олена раптом відчула себе повнокровною частинкою цієї природи і цього життя. Вона наче вперше вдихнула на повні груди, зігріта весною, що увірвалася в її душу. Розплющеними очима поглянула на бездонну небосинь, наповняючись до країв незнаною силою, що пробуджує потребу любити, творити і впокорювати нові висоти. Вона відчула невикорінне бажання радіти цьому світові, знову і знову одержуючи перемогу духу над тілом.
Новела ПЕРЕМОГА потрясна! Але я колись бачила по обличчю дівчини, яка отримала золоту медаль Паралімпіади, як вона ридала, з такою гіркотою…
Новела ПЕРЕМОГА зараз дуже актуальна, бо багато стало таких людей, точиться війна. Влучно. Най прочитає побільше людей! Вітання пані Ірині.
Олена
