Весняна рапсодія
На дворі – березень. Першими сонячними днями вирушаємо до лісу.
Під ногами хляпає підталий сніг, який купками лежить на стежці і накриває північні схили подертою сіруватою ковдрою. Повітря прохолодне і чисте. Ще голі і від цього наче беззахисні дерева і кущі приголомшують своєю цнотливістю. Попереду, серед горстки тонких гілок, проглядають набряклі пухнасті грудочки – бруньки верби. Ось воно – пробудження природи! Ще вчора ці бруньки спали, затулившись щільними лусочками від морозу та вітру, але варто було теплим сонячним променям торкнутися стовбура та гілок – і дерево відгукнулося на заклик весни.
Завирував деревний сік у тонкому стовбурі, приносячи кожній бруньці цілющу вологу і пробуджуючи її до життя. Мине декілька днів, і волохаті сірі в жовту цятку кульки, немов пташенята, остаточно скинуть обридлу «лушпину» і, притиснувшись один до одного, затрепотять на вітрі, привертаючи увагу мух, що опритомніли від сплячки, та бджіл.
З пагорба, перескакуючи через палички-голки, проноситься тонкий струмочок. Його веселе і закличне дзюрчання наповнює душу радістю і веселістю. Струмочок і стежина немов біжать наввипередки. Заповнивши невелику улоговинку, вода трохи втихомирюється, збираючись із силами перед новим стрибком. Я не стримую посмішку, зажмурюючись від переливу яскравих сонячних відблисків на тремтливій поверхні води. У вируючий струмок потрапляє крихітна тріска. Ця тріска – маленький човник – гойдається і бореться з течією, спливаючи все далі і далі, прямуючи до невідомих берегів.
Йдемо стежиною, вдихаючи весняні аромати, вслуховуючись у завзяте щебетання птахів. Ось і дятел вилетів на полювання. Міцно вхопившись лапками за стовбур дуба, птах вистукує дзьобом хитромудрий дріб, лісову азбуку Морзе, витягуючи з-під кори ледачого короїда. Углядівши наші зацікавлені обличчя, дятел ховається за стовбур і перелітає на сусіднє дерево.
Як тут не згадати Лесю Українку:
Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.
Попереду нашим очам відкривається сонячна галявина. Не приховуємо захоплення: вона вся вкрита жовткового кольору кущиками мати-й-мачухи. Пробившись крізь напівгниле листя і торішню траву, ніжні голівки спрямовуються до світла і тепла. Зупиняємося і насолоджуємося неповторною красою. Торкаємося рукою жовтої серцевини квітки, забарвивши пальці в яскравий пилок. Ні, букет збирати не станемо. Хай ці земні «сонечки» порадують ще кого-небудь.
Біля трухлявого пня розташувалися червонокрилі клопи-«солдатики». І не десяток, а ціла колонія! Їх теж приманило весняне сонечко. Зібравшись у теплому місці, «солдатики» яскравою плямою помітні здалеку. Задивившися на сімейку клопів, ми ледве не злякали кропив’янку. Метелик розташувався на гілці клена, розпрямивши свої дивні крильця. Такий звичний для нас малюнок можна сміливо назвати витвором мистецтва: особливо приголомшує оксамитова чорна смужка краями метеликових крил, на якій помітні яскраві сині цятки. Ранньою весною метелику особливо нічим поживитися, тому він загалом харчується березовим соком. Не потривожимо прекрасного мешканця лісу! Хіба що зробимо знімок на пам’ять.
Цей ліс – наш давній знайомий. Він прекрасний у пору весняного цвітіння і ласкавий під час денної спеки влітку, даруючий рятівну прохолоду та затінок; восени ліс дивує яскравістю кольорів, взимку – суворий і непривітний.
Стежина приводить нас до озера. Лід ще не розтанув. Лише краями, біля самого берега, весна відвоювала собі простір, розтопивши підступність снігу і холоду. Тут вода вирвалася на свободу і все далі наступає на крижину, омиваючи і згладжуючи її краї. Вода чиста і прозора. Можна побачити дно озера з черепашками і старими стебельцями водних рослин. Десь там, на глибині, беззвучно відкривають рота великі риби і в’юнкі однорічні карасики, які пережили зиму. У м’якому мулі дрімають витрішкуваті жаби. Через якийсь місяць ці земноводні даватимуть концерти, заглушаючи своїм багатоголосим кваканням нашу розмову. Але це буде потім… А зараз, коли все довкола прокидається після зимівлі, коли природа, відпочила і оновлена, готова почати нову сторінку, так чудово злитися з нею воєдино, відчувши всім тілом близькість і одкровення буття! Так приємно відчути частинку себе в цьому струмку, в перших довгоочікуваних квітах, що прикрасили ожилі галявини жовтими і бузковими кольорами, в пересвистах невгамовної синиці, яка співає пісню про весну, піднятися над буденними проблемами, скинувши з плечей всі тривоги, і посміхнутися – просто посміхнутися всім і всьому, що нас оточує.
