Ірина Побережна

ОСІНЬ З ВІКНА ПОЇЗДА

Електропоїзд набирає швидкість. Обираю собі місце біля вікна. Вагон напівпорожній, і мені ніхто не заважає віддатися спогадам.

За вікном пролинають такі знайомі і водночас змінені до невпізнання місця. Ліс якось непомітно скинув свою зелену накидку і причепурився в яскраві шати осені. Ось і галявина, де ми колись збирали ягоди. Тепер тут все змінилося. Зблякла трава, чагарники сіріють голими гілками. Ще молодяться вікові дуби, а клени, немов розпещені модниці, жовтим забарвленням прикрасили свої крони і ваблять нас своєю разючою красою. Вогнем загорілися грона калини, налиті вологою і природною силою. З першими заморозками я обов’язково навідаюся в ці краї, щоб із вдячністю прийняти дари лісу.

Мені здається, я бачу спритну білку, що стрибає з гілки на гілку в пошуках запасів на зиму. Бурий ведмедик, напевно, теж готується до зимової сплячки – поповнює запас підшкірного жиру. Десь я читала, що за кілька тижнів до настання холодів ведмеді намагаються набрати якомога більше жиру, тому і поїдають втричі більше звичайного. А ось ведмедиці взимку народжують по декілька дітей, тому вони майже не сплять у своїй барлозі. Малюки ростуть дуже повільно. Організм матері працює з таким розрахунком, щоб ведмежата були неголодні і зігріті до самої весни. Причому мати-годувальниця знаходиться в барлозі без поживи та води. Як тут не захопитися: все передбачила матінка-природа!

Подумки йду лісом, намагаючись не зачепити розвішане поміж деревами павутиння. Поруч у затишному місці причаїлися павуки–мисливці. Майстерно сплетені ними нитки павутинь покриті крапельками роси, які погойдуються під подихом вітру. Варто безтурботному метелику або жуку потрапити в ці тенета, як роса розсипається смарагдовими бризками, що виграють на сонці.

В сухій траві, піднімаючи капелюшками покривало з соснових голок та обпалого листя, підростають білі гриби, сироїжки. Слід лише терпляче дочекатися теплих осінніх дощів і вирушити на дивовижне грибне полювання з плетеним кошиком і маленьким ножиком. Ще трохи фантазії, і з’явиться відчування неповторного грибного запаху. А як приємно відчути свою близькість з кожною травинкою і п’янким запахом хвої, безтурботно і радісно збігти з сонячного пагорбка у лощину під шурхотіння килима з пожовклого листя!

«Та-та-та», – молотять металеві колеса по рейках, відраховуючи кілометри шляху. Невдовзі за сосновим бором очам відкриється берег річки. Я притуляюсь щокою до скла і з нетерпінням вдивляюся у вікно. Сонячний промінь, визволившись із лісового полону, несподівано осліпив очі. Наче заплутавшись у моїх віях, світло переломлюється на сім кольорів веселки. Ця веселка народжується там, на виблискуючій поверхні води, і спалахує різнобарвним салютом.

Річка уповільнює свій біг, немов запрошуючи помилуватися осінніми краєвидами. Горбисті береги обрамлені схиленими у поклоні гостроверхими вічнозеленими смереками і ошатними вільхою та ясенем. Листяні дерева казкових кольорів створюють феєричну  палітру вересня. Оглядаючи цю неземну красу, я відчуваю себе Алісою в країні чудес. Водна гладінь річки, намагаючись зберегти гаму кольорів, віддзеркалює кожний фрагмент полотна, створеного найталановитішим художником – Природою. Ця картина не може залишити нас байдужими. Вона вабить і зачаровує, нагадуючи про те, яким прекрасним є цей світ і як важливо зберегти цю красу для наших нащадків.

Легкими брижами над річкою пролітає рвучкий вітерець. Змахнули гіллям потривожені клени й осики. Зірвані шибеником-вітром, у легкому кружлянні витанцьовують своє останнє танго листки берези. Вони падають у воду і пливуть жовтими цятками за течією, повторюючи вигини русла. Десь у далеких краях вони знайдуть притулок і прикрасять осіннім «золотом» мілководдя.

Дорога і річка, змагаючись у нерівній гонці, прямують на захід. Я намагаюся охопити очами неповторні принади цього осіннього дня. Попереду крутий поворот річки… Невже лебеді? Краса яка! Горді білі птахи машуть величезними крилами, повільно відриваються від поверхні води і здіймаються над дзеркальною гладдю. Потім знову сідають на воду і, склавши крила, розпочинають вітальний ритуал. Тонкі вигнуті шиї зливаються у боязливому дотику. Із завмиранням серця спостерігаю як лебідь ніжно горнеться до своєї подруги, ледь торкаючись сильним дзьобом її сніжно-білого оперення. Скільки зворушливої турботи і любові! Пройде не так багато часу, і ці величні птахи струнким ключем, підкоряючись віковим інстинктам, вирушать у вирій, долаючи сотні кілометрів небесних маршрутів. Хочеться від душі побажати їм: «Щасливої дороги, вісники світла і кохання!» Попереду у мене ще година шляху безкраїм осіннім простором. На душі спокійно і навіть дещо урочисто. Я ніби зарядилася позитивною енергією землі, наповнилася вщерть радістю і щастям і відчула потребу щедро   поділитися цим багатством з усіма, хто зустрінеться мені на шляху.

Ірина Побережна

ЗАЧАРОВАНІСТЬ

Відпустка…

Як приємно, коли вона тільки починається, і як, на жаль, швидко пролітають ці дні, що приносять стільки радості і заспокоєння…

Ми зовсім не прагнемо на море, в тисняву гарячих тіл і токсичних медуз. Є у нас одне чудове місце за півгодини їзди від дому, яке наповнює променистою енергією і заряджає позитивними емоціями на весь рік.

Виходимо з маршрутки. Попереду – стіною, що мірно колихається, встає листяний ліс. Дерева високі та стрункі. Крізь негусті крони кленів, модрин, вільхи пронизують повітря сонячні промені та, віддзеркалюючись від листя, грають яскравими «зайчиками» на килимі зелених трав і чагарників. У намаганні вразити наш слух, виводять хитромудрі переливи пернаті. Тут і тьохкання, і цвірінькання, і солов’їні пересвисти.

А ось, учепившись лапами за стовбур, бубонить  дятел, вишукуючи жучків, що сховалися в корі дерева. Попереду, запрошуючи до своїх володінь, пробігла трясогузка, заклично тіпаючи чорно-білим хвостом.

Стежка веде униз, до джерела Святого Пантелеймона. Тут вартовими стоять вікові дуби, в основі стовбура схожі на величезні ноги слона. Джерельна вода холодна, на смак м’яка. На дерев’яних лавках завжди сидять чимало «спраглих» з 5-6-літровими бутлями.

Ми без тари. Просимо допустити нас поза чергою. Нахиляємося до жолоба, жменями набираємо і ковтаємо з долонь кристально чисту воду, вмиваємо лице. На дні колодязя – три жаби з незвичним візерунком на спині. Не стримуємо посмішку, що рветься на волю: можливо, це зачакловані принцеси очікують на своїх суджених?

Спускаємося стежкою поряд із тонким струмочком, що весело перестрибує через дрібні камінчики і гілочки. Цей струмочок живить вологою декілька озер овальної форми, нанизаних на одну нитку і розділених між собою неширокими містками.

Наше озеро – найвіддаленіше. Ліс, розступившись, нависає над берегами, віддзеркалюючись у водних брижах, що дають притулок для злагоджено квакаючих жаб і зграї неквапливих товстолобиків.

Зовсім поряд пропливла мама-качка з виводком ще пухнастих качат. Сімейство влаштувалося біля очеретів на очах у відпочивальників. На березі на сонечку гріється жовтоголовий вуж. Місця вистачає всім: і людям, і тваринам.

Скупавшись, ховаємося від незвичної спеки в затінок дерев,  усім тілом одразу відчувши огорнувшу нас прохолоду.

Непроханим гостем задзвеніла над вухом комарина.  Ще одна. Ні, тут не всидіти! Закусають.

Поруч – уторована доріжка. Цікаво, куди вона нас приведе? Бредемо босоніж. Ух, попереду, вушка насторч, вискочила білка. Щось підібрала на стежині – і скачками у ліс.

У буйному листі з’являється просвіт, і ми виходимо на галявину. А галявина ж! Уся вкрита квітчастим килимом, дзвенить від цвіркотання коників і шелестить білястими березами! Берези-сестрички хороводом ростуть навколо дерев’яних столів-зрубів з широкими лавками. Сідаємо і відпочиваємо, відчуваємо себе древніми русичами, смакуючи окраєць хліба і чашу води.

Стежина тут не закінчується, змійкою в’ється на схил з величезною розкидистою грушою на краю. Піднімаємося. Зеленими бризками розлітаються з-під ніг прудкі коники. Земляна оса, не в силах відірвати від землі свій видобуток, перекочується з травички на травичку у пошуках нірки. Снують усюдисущі і настирливі мухи. Дзижчать трудівниці-бджоли, невидимими доріжками біжать одна за одною мурашки.

Від подиху вітру колихаються жовті пахучі мітелки. Суцвіття із світло-бузкових кульок і червона конюшина приваблюють соковитим нектаром метеликів і важких волохатих джмелів. Метелики з червоно-чорними крилами уподобали квітки мишачого горошку. Зустрічаються і знайомі: материнка, звіробій, деревій, кущики польової ромашки. А ось рожевими ліхтариками розвісила свої квіти-блюдця мальва. Фіолетовим здається поле, усіяне «козликами». Поруч голубіють китиці дзвоників і цикорій.

Така краса навкруги – лише простягни руку! Доторкнися  долонями до ніжних пелюсток, відчуй шорсткість пружного листя, вдихни ніжний аромат літа! Очарована навколишньою красою, відчуваю  себе водночас і гнучкою травинкою, і пурхаючим метеликом, і легкою білою хмаринкою. Зливаюся воєдино зі щедрими дарами природи, зринаючи увись над метушнею і повсякденням. Життя продовжується! Життя прекрасне!

Вірші Ліни Костенко про війну

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні

І наше діло праведне й святе.

Бо хто за що, а ми за незалежність.

Отож нам так і важко через те.

***

І жах, і кров, і смерть, і відчай,

І клекіт хижої орди,

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?!

Сьогодні ми, а завтра – ви.

***

Розп’ято нас між заходом і сходом.

Що не орел — печінку нам довбе.

Зласкався, доле, над моїм народом,

щоб він не дався знівечить себе!

***

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.

Горіла хата. Ніч здавалась днем.

І захлиналась наша переправа

через Дніпро – водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, і кінчався хліб.

Двигтів отой вузесенький окопчик,

де дві сім’ї тулились кілька діб.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –

кривавий світ, обвуглена зоря! –

а я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря, –

той перший віршик, притулившись скраю,

щоб присвітила поночі війна.

Який він був, я вже не пам’ятаю.

Снаряд упав – осипалась стіна.

***

Це ж треба мати сатанинський намір,

чаїть в собі невиліковний сказ,

щоб тяжко так знущатися над нами,

та ще й у всьому звинувачувати нас!”

***

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

***

І щось в мені таке велить

збіліти в гнів до сотого коліна!

І щось в мені таке болить,

що це і є, напевно, Україна.

***

Цитати Ліни Костенко про війну

• Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.
• А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.
• Я взагалі думаю, що й державу свою цей народ не може й досі побудувати, бо пережив велике історичне приниження.
• У нас же так, якщо говориш українською, то вже й націоналіст.
• Лінію оборони тримають живі.
• Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші.
• Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.
• Доля не усміхається рабам.
• У кожної нації свої хвороби. У Росії — невиліковна.
• Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути.
• Я не люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені.
• Бо хто, як я, намучивсь на війні, тому життя підскочило в ціні.