Хотите получать свежую информацию от сайта "Музыкальная терапия" по e-mail? Зарегистрируйтесь
Приглашаем вас в созданный нами АСТРОМИР. Более 20 лет мы живем в нем, но, вот, появилась возможность раздвинуть его рамки благодаря Интернету, увеличить число соратников и друзей. Будем рады умным оппонентам и - просто умным и пытливым читателям. Мы распахиваем двери АСТРОМИРА для всех!
Дослідження підтверджує: музика не просто хобі, а ефективний спосіб підтримувати здоров’я мозку
Регулярні заняття музикою у похилому віці можуть стати ефективним способом збереження пам’яті та захисту мозку від вікових змін. Такого важливого висновку дійшли дослідники з Кіотського університету, одного з найстаріших та найпрестижніших навчальних закладів Японії. Результати цього дослідження, що відкриває нові горизонти в розумінні нейропластичності мозку людей похилого віку, були опубліковані в авторитетному науковому журналі Imaging Neuroscience (ImNeuro), повідомляє «Главком».
У масштабному експерименті взяли участь добровольці у віці близько 70 років, які раніше не мали музичної освіти. Вчені розділили учасників на дві групи: перша продовжувала освоювати музичний інструмент протягом трьох років, тоді як представники другої групи припинили музичні заняття вже через кілька місяців після початку дослідження.
Через чотири роки всі учасники пройшли комплексне обстеження, що включало оцінку когнітивних функцій та магнітно-резонансну томографію (МРТ) головного мозку. Результати виявилися вражаючими.
У людей похилого віку, які продовжували регулярно грати на музичних інструментах, пам’ять збереглася на колишньому рівні, тоді як у тих, хто припинив заняття, спостерігалося природне вікове зниження когнітивних функцій. Особливо цікавим виявилося те, що у «музикантів» було зафіксовано підвищену активність мозочка – структури, що відповідає не тільки за координацію рухів, а й за обробку сенсорної інформації.
Ще одним важливим відкриттям стало те, що регулярна гра на музичних інструментах запобігала зменшенню обсягу сірої речовини в області мозочка. Сіра речовина, що є головним компонентом центральної нервової системи людини, містить тіла нейронів – клітин мозку, відповідальних за передачу нервових імпульсів та обробку інформації.
Нагадаємо, американські дослідники визначили конкретний момент, коли клітини нашого мозку починають деградувати, а мислення людини погіршується. Цей вік, за результатами сканування мозку та тестів, проведених серед 19 300 осіб, у середньому становить близько 44 років.
Так от. Як ви знаєте, собаки бувають дворові, або дикі – це ті, що живуть на вулиці, і домашні – ті, які живуть у будинку. Я, наприклад, яскравий приклад домашнього собаки. А якщо я домашній собака, то чому я повинен спати на підлозі? Так я міркував, лежачи на килимі в кімнаті. Адже люди сплять на м’яких ліжках, чим же я гірший? Я такий же член сім’ї, як і вони.
Отже, коли господарі кудись всі пішли, я вирішив пробратися у спальню і трішки полежати на їхньому місці. А чому б ні? Як мені там сподобалося! М’яко, затишно, немає жодних протягів. Лише спати і спати. Що я і зробив.
Звичайно, я не почув як мої господарі повернулися додому. І не відчув навіть як вони увійшли до спальні. Я схопився від гучного окрику моєї великої хазяйки: «Це ще що таке? А ну, геть звідси!»
Хто тут не злякається? Я схопився зі своєї лежанки і, загрібаючи sз собою покривало, зіскочив на підлогу. «Потрібно швидше сховатися!» – гарячково працював мій мозок. Більш усього я боявся, що хазяйка візьме віник, але, здається, обійшлося…
І все ж таки, яка несправедливість! А ще кажуть про рівність! Яка ж тут рівність, якщо я не лише не маю права мати таке ж ліжко, як у моїх господарів, але не можу просто полежати на їх ліжку?! Моєму обуренню не було меж. Наступного разу я…
Що я зроблю наступного разу я одразу не придумав, а потім мене наче осінило. Я повинен облюбувати собі гідне місце, а щоб ніхто не сумнівався, що воно моє, як всі грамотні собаки, я поставлю на ньому свою мітку. Чудово!
Наступного разу, за відсутності хазяїв, я забрався на їх ліжко, полежав, потерся об всі кутки, підняв лапку і написав «моє». Потім все ж вирішив, що ця мокра пляма якось впадає в очі. Можливо, не варто так вже відверто кидати виклик людям? Тому я знову заліз на ліжко й акуратно згріб покривало до купи. Ось тепер в самий раз. Здається, не так помітно.
Який я був наївний! Це мені здавалося, що нічого не розкриється, а вийшло зовсім навпаки. Ох, цього разу зі мною «розмовляв» мій хазяїн. І вже не віником, а ключкою. Знаєте, така дерев’яна палиця для гри в хокей?
Ну ось. Розмова в нас вийшла не дуже приязною, чого вже там. Ми наговорили один одному купу неприємностей. Чи варто тепер згадувати? Всяк бувало. Загалом, я подумав і вирішив для себе, що на м’якому килимі спати зовсім не так вже й погано – знаєш, що нижче за підлогу нікуди не впадеш. Не те що з ліжка.
Не даремно в людей є такий крилатий вислів «життя собаче». Щось в цьому є. Я думаю, що в старості обов’язково почну писати книгу (сподіваюся, з вашою допомогою) про проблему господарів і вихованців. Мій досвід спілкування з людьми, напевно, буде корисний для молодих цуценят. Вчитися бажано на помилках інших. Так, здається, кажуть люди?
До речі, про помилки. Хто їх не здійснював? Особливо в дитинстві. Мені пам’ятний один такий випадок. Хай він послужить наукою для молодих собак, які пробують на зуб все, що погано лежить.
Так от, одного дня мої хазяйки, поспішаючи, залишили на видному місці якісь яскраві пакетики, зовсім маленькі, але дуже привабливі. Що ж це таке? Мені тоді здавалося, що все придатне для їжі та смачне. Значить, треба покуштувати.
Я взяв у зуби пару пакетів і приніс їх на килим. Спочатку мені ніяк не вдавалося їх розгризти, а потім я вмудрився розкусити один з них. Фу, яка ж гидота була в цьому пакеті! Мерзенна на смак і запах! Мені одразу захотілося попити води. Побіг я швиденько на кухню, занурив морду в миску з водою і раптом… остовпів. З моєї пасті пішли якісь бульбашки. Чим більше я прагнув їх облизати, тим більше вони надувалися. Ото жах! Та що ж це таке? Якась отрута? Треба було щось з цим робити! Я знову помчав у кімнату і почав тертися мордою об килим. Мені стало страшно. А раптом я помру? Це в розквіті своїх собачих сил!
Не знаю, чим би це все скінчилося, якщо б не повернулися мої хазяйки. Спочатку вони, дивлячись на мене, не зрозуміли, що сталося, а потім дружно зайшлися сміхом. І що тут смішного, коли я ледь не помирав?
Виявляється, вміст тих пакетів, називався шампунем. Це те, чим люди миють свою шерсть, бррр, даруйте, волосся. Добре, що все обійшлося.
Слід сказати, що цей урок не минув для мене дарма. Я перестав гризти все, що трапиться. І як бачите, живий дотепер. Чого і вам бажаю.
Та все ж, ви мене не забувайте. Знаєте, як інколи хочеться побалакати, позгадувати минулі часи, свою молодість…
Тому, якщо у вас буде для мене гостинець, приходьте, не соромтеся. Я буду радий нашій зустрічі. Ну, а зараз, гав-гав, мені час. Потрібно чесно заробляти свою їжу.
Дякую за кісточку. Так ось, продовжу свою розповідь.
Коли я виходив зі своїми хазяйками на прогулянку, перехожі дивилися на мене якось дивно. Часто зупинялися і запитували: собака це або ведмідь? От люди! Хіба можна переплутати благородного пса з диким звіром? Звичайно, я не міг мовчати! Правда, свої думки і відчуття я висловлював собачою мовою (іншим мовам я не навчений – розумію, втім, не говорю), але звучало, здається, дуже переконливо.
Вже не знаю чим я став до вподоби двірникові, але кожного ранку на наших дверях висів величезний мішок з курячими кісточками. Я дуже переживав спочатку, що доведеться ділитися цим добром з господарями. Але, на моє щастя, люди кісток не їдять, так що ці ласощі діставалися повністю мені. Як це було смачно! Ціла зграя собак мені б позаздрила! Напрочуд доброю людиною був цей двірник!
А на мій день народження господарі подарували мені цілу смажену курку! Ось це було щастя! Справжнє собаче щастя! Від курки йшов такий запах, що я весь тремтів від передчуття задоволення! З такої нагоди я навіть дозволив пов’язати собі на шию білий бант. Чого не дозволиш заради смачного пригощання!
Взагалі, якщо розібратися, то моє життя за кордоном було не таким вже й сумним. Їжі вдосталь, наш будинок був великим і просторим, і можна було навіть побігати коридором. А гратися як було класно! Жбурляє мені маленька хазяйка порожню пляшку з-під кока-коли, а я собі уявляю, що це ненависна сусідська кішка – і таку прочуханку їй влаштовую! Лише тримайся!
Або заховає маленька хазяйка в руці шматочок курки і показує мені свої кулачки, щоб я вгадав, де ласощі заховані. Їй подобалося грати, а мені подобалася курка, тому я завжди прагнув працювати носом чесно.
Можна було ще пограти в наздоганялки. Тут вже рівних мені не було! Я підріс, зміцнішав і носився по кімнатах, як гончак, змітаючи все на своєму шляху. Одного дня і маленьку хазяйку гепнув на підлогу. Мені повезло, що вона не плакала, а то велика хазяйка, напевно б, влаштувала мені хорошу прочуханку віником.
Звісно, не все було настільки безхмарним у моєму житті. Одного дня я обжерся, і у мене почався, як кажуть люди, розлад шлунку. І, головне, в який день! День незалежності України! Я був вже досить дорослим, щоб зрозуміти – недобре паскудити у власному будинку. А що мені було робити? Господар з хазяйкою пішли вифранчені на дипломатичне прийняття, а маленькій хазяйці виходити одній на вулицю не дозволяли. Загалом, метався я будинком, не знаходячи виходу, і нарешті придумав.
Я бігом дременув на балкон. Яка слушна думка прийшла мені в голову! Адже балкон з гратами і, якщо просунути хвіст і свою задню частину в проміжок між гратами, то там вже чужа територія! Значить, мене ніхто сварити не буде?! Так я і зробив. Ну звідки мені було знати, що ця історія закінчиться неприємностями? Я навіть і не передбачав, що у сусідів поверхом нижче сушилася на балконі білизна, яку потім довелося прати заново. І не раз. Мало того, вони ще й прийшли скаржитися на мене. А за що, питається? Кожен собака охороняє лише свій будинок. Хай заводять замість кішки собаку, і вона стежитиме за порядком. Зрештою, з кожним таке може статися. Спасибі моїм господарям, що вони увійшли в моє становище і не карали мене.
В нашому будинку було багато різнобарвних килимів. Яке було задоволення, лежачи на такому килимі, гризти мозкову кісточку! Але і тут мені довелося зіткнутися з нерозумінням з боку моїх господарів. Чомусь це було погано, і хазяйка частенько бралася за віник. Спробуй розрізни, це вона мене з килима проганяє або хоче мою кістку відібрати? Звісно, я захищав своє добро, як міг. Грішною справою і за руку куснути міг. Ну що з мене тоді можна було взяти? Молоде недосвідчене щеня! Через ці кляті килими і лапи мене заставляли мити. А я, якщо чесно, то воду страшенно не люблю. І купатися мене не змусиш, навіть у самісіньку спеку.
До речі, про купання. Вичитали в якійсь книзі мої господарі, що мене потрібно купати двічі на рік. Абсолютно дурна книга! І навіщо, питається, мені купатися? Я всього лише один раз вивалявся в гної, а в основному вів чистий спосіб життя. Так от, вирішили господарі мене викупати. Як зараз пам’ятаю свій страх! Серце моє, здавалося, вистрибне з грудей! Хазяїн закинув мене у ванну, а велика хазяйка почала мене чимось натирати. І став я не чорним, а якимсь білим і дуже смердючим. Можливо, для людей цей запах і хороший, але для собак – бррр! «Ну що ж, живим не дамся!»- вирішив я і, напружуючи всі свої м’язи, виплигнув з ванни. «Швидше бігти!» – билася в голові очманіла думка: «Подалі від усіх!» Що тут почалося! Справжнісіньке полювання! Лише в ролі дичини опинився я сам. Я довго ухилявся від погоні. Але ж їх було троє, а я один. Хазяїн, як ласо, накинув на мене великий рушник, потім на мене всі навалилися і спровадили до ванни домиватися. Якби собаки вміли плакати, то з моїх очей потекли б великі сльози образи. А потім я сидів мокрий під столом, вилизуючи свої лапи від ненависного запаху. Я був схожий на звичайнісіньку дворняжку, мокру і нещасну. Добре, що у такому вигляді мене, окрім господарів, ніхто не бачив.
Так, усяке було… З іншого боку, тепер є що і вам розповісти. А взагалі-то мені пора. Якщо прийдете ще раз, то не забутьте взяти для мене кісточку. А то, як я вас пізнаю?
Уф, це ви? Вибачайте, служба. Я зараз оббіжу свою територію і буду у вашому розпорядженні.
Ну ось. Це я. Звуть мене Лайф. Мої прародичи жили в горах Тибету, і від них я успадкував густу чорну шерсть. Так, ви вгадали, я чорний чау-чау. Люди інколи називають мою шерсть теплою шубкою і навіть просять її поносити. Дурні! Вони, напевно, не знають, що собаки не скидають свою шкуру, як змії.
Так от. Я вже дорослий і побачив за своє життя чимало. Як у кожного порядного собаки, у мене є господарі. Щоправда, якщо чесно, то мені з ними не дуже пощастило. В інших собак господарі як господарі, а в мене – дипломати. Ви не знаєте що це таке? Зараз поясню. Коли вдома спершу з’являється багато коробок, а потім привозять величезну собачу будку із залізними гратами – це означає бути лиху. Я-то вже знаю до чого все це призведе! Деякі собаки мене зрозуміють. А означає це те, що господарі збираються у відрядження, а мене, як лантух, запхнуть у цю халабуду і відправлять, бррр, наче валізу, у вантажне відділення літака. Ці люди навіть не здогадуються, як вони принижують собачу гідність!
Першу свою подорож я не дуже добре пам’ятаю, тому що був ще малий, зовсім щеня. Я лише вчився пізнавати світ. Все починалося саме так: коробки, метушня, клітина. Я пам’ятаю, що мені було дуже страшно в літаку. Там було темно і, незрозуміло чому, штовхало на всі боки! Я весь тремтів від жаху і самоти! Потім пам’ятаю, як нас зустрічали на машині, куди завантажили всі речі господарів. Хазяїн, добра душа, витягнув мене з цієї клятої клітки, щоб я трохи розім’явся. А у мене з переляку і лапи не рухалися. Сіли ми в машину. Я на колінах у хазяїна. І стало мені так тепло і спокійно, що сталося неприємне… Всі ми були цуценятами. У маленьких людей, яких називають дітьми, таке теж буває. У них це називається «наробити в штанці». Але оскільки у мене своїх штанців не було, то я з якимось радісним полегшенням «наробив»… на штани свого хазяїна…
Як мені було соромно! Адже я вважав себе майже дорослим собакою, а тут таке! Треба віддати належне терпінню цієї людини – він не накричав на мене і навіть не шльопнув, просто якось так сумно поглянув на мокру пляму на своїх брюках. Я хазяїна навіть почав більше поважати за такий справжній вчинок.
І почалося моє життя в чужій країні. Довелося докласти чимало зусиль, щоб помітити свою нову територію, звикнути до нового житла. Здавалося б, тут вже не до витівок. Але я був тоді всього лишень щеня. Ну що поганого було в тому, що я вирішив перевірити вміст кулька із сміттям? Хіба людські діти не розкидають на підлозі свої іграшки? У мене іграшок не було, зате на кухні стояв величезний кульок зі всякою всячиною. А раптом там заховали щось цікаве? Пам’ятаю, що «розбиралася» зі мною хазяйка, яка довго мене сварила і тицяла мордою в якісь недоїдки. Ну, не можна – так не можна. Займімося чимось іншим.
Я тоді дуже не хотів залишатися один удома. Хазяїн, ясна річ, на роботі, а чому хазяйка велика і хазяйка маленька не беруть мене з собою, я ніяк зрозуміти не міг. Ну і як було стримати свої цуценячі емоції? Звичайно, зайняти себе можна було лише розгризанням тапка або поїданням смачних круглих кульок у паперових обгортках. Люди їх називають цукерками. А одного дня я зі злості розгриз кульок з борошном. Цей білий пил попав мені в ніс, і я почав судорожно чхати. Схоже, я щось зробив не так. Тому, коли мої хазяйки повернулися додому, я вважав за краще забратися в затишний куточок. Так, про всяк випадок. Виявилось, що мої побоювання не були марними. Борошно, як «пояснила» мені хазяйка, теж не можна чіпати. А що ж можна?
Я шукав собі гідне заняття, але ніяк не міг його знайти. І ось настала весна. На вулиці потеплішало. Господарі стали відкривати балкон, і я, спочатку несміливо, став висовувати ніс і оглядатися довкола. Десь зовсім поруч був відчутний запах трави, а ось чужий запах. Напевно, якийсь собака пробігав. А це що? Який знайомий і неприємний дух! Ну звичайно, це ж кішка! У мене відразу ж спрацював собачий інстинкт, я прийняв бойову стійку і готовий був безстрашно кинутися на ворога. Та дзуськи!
Виявляється, наш одвічний собачий недруг благополучно ніжився на даху сусіднього будинку, який був на одному рівні з нашим балконом. Ну що я міг зробити? Я почав нестямно гавкати, але кішка лише злегка підняла голову, щоб мигцем поглянути на порушника її спокою, і продовжувала своє приємне заняття, злегка помахуючи хвостом. Ні, ти не полежиш спокійно! І я гавкав до тих пір, поки ця зухвала животина не встала і не пішла геть. Моїми жилами прокотилася хвиля гордості. «Я її прогнав!» – так і горлало все в мені.
Так, тепер я знав, що мені треба робити – захищати своїх господарів від можливого нападу ворога. Я сидів цілими днями на балконі і пильно спостерігав за дахом. «Ворог не пройде!» – такий був мій девіз. На жаль, мої господарі не завжди розуміли і поділяли моє завзяття. Якщо я надто старався, то вони могли просто зачинити балкон на радість цій білій «красуні», як часто називали кішку. Коли тебе не розуміють – це жахливо! Але я не сумував. Рано чи пізно господарі розберуться хто друг, а хто ворог.
Тоді я постійно думав: чому собаки не літають? От я б вчепився у пухнастий хвіст цієї «красуні»! Я б їй показав! Одного дня я так захопився гонитвою за цією кішкою, що, різко смикнувши повідець, спустив мою велику хазяйку сходами додолу. Мені то що, а їй довелося тиждень лежати, як порадив лікар. А мені – і вранці, і ввечері гуляти з хазяїном. Тільки хазяїн мені на кішок і глянути не давав. Уф, щось я з вами забалакався. Мені пора. Приходьте іншим разом. Я вам багато чого розповім.
Виявляється, деякі види музики можуть впливати на активність людського мозку, роблячи його сильнішим. Так, учені досліджували, як люди реагують на ностальгічну музику, що повертає їх до спогадів із минулого, та отримали вельми несподівані результати, пише YourTango.
У дослідженні, опублікованому в журналі Human Brain Mapping, 29 молодих людей у віці від 18 до 35 років і 28 літніх людей у віці від 60 років і старше пройшли серію МРТ-тестів, слухаючи ностальгічну музику. Вчені попросили кожного учасника вибрати шість пісень, які викликали у них особисту ностальгію.
Потім вони виділили групу контрольних пісень – деякі з них були “знайомими”, а деякі ні, – які мали схожі музичні властивості, тож активність мозку учасників можна було порівняти під час прослуховування ностальгійних пісень, знайомих, які не викликають ностальгію, і незнайомих пісень. Це гарантувало, що відмінності в активності мозку можна буде пояснити саме ностальгією, а не тільки музичними особливостями або знайомством.
У результаті виявилося, що на відміну від контрольних пісень, ностальгічні пісні викликали досить високу активність у мозку учасників.
“Ностальгія, що викликається музикою, пов’язана з дуже чітким патерном у мозку в різних людей і впродовж усього життя. Цей патерн охоплює частини мозку, які допомагають нам обробляти інформацію про наші власні життєві історії та реагувати на речі, що приносять нам задоволення”, – пояснила провідний автор дослідження Сара Хеннессі.
При цьому, виявилося, що літні та молоді люди по-різному реагували на прослуховування ностальгічної музики.
“Люди похилого віку не тільки повідомили, що відчувають більше позитивних емоцій під час прослуховування музики загалом, а й продемонстрували сильнішу реакцію мозку на ностальгічні пісні, ніж молоді люди”, – сказав автор дослідження Ерік В. Долан.
Дослідники припустили, що їхні висновки щодо літніх людей у дослідженні означають, що вони можуть бути більш схильні до вилучення автобіографічних спогадів. Ця інформація робить музику дуже перспективною терапією для пацієнтів із хворобою Альцгеймера. Раніше китайські вчені провели дослідження і заявили, що шоколад може допомогти схуднути і запобігти хворобі Альцгеймера. Виявляється, теобромін, який є в какао-бобах, може протидіяти впливу високого рівня холестерину на пам’ять і когнітивні функції.
В старой покосившейся избушке, на краю села, жил болезный Фрол с бабушкой Устиньей. Дожила она до глубокой старости в заботах о внуке. Пришел час, помирать собралась. “Мне помирать, а тебе в мир идти, себя искать. А это тебе ключик заветный,” – сказала бабушка и протянула внуку Псалтырь, книжку, что каждый день читала, тихонько с кем-то разговаривая. И улыбка радости освещала ее лицо.Фрол диву давался: “И чему радуется? В доме бедно, сама лежит-болеет, а радуется”. “Книжку эту береги, она мне от бабки досталась, а той – от её бабки. Надолго не оставляй. В ней много смыслов и тайн до поры до времени спрятано, почаще читай и везде с собой бери как оберег”. Сказала, да и померла. Стал горевать Фрол. Год горюет, два горюет, на третий год избенка обветшала и еще больше покосилась. А Фрол все неподвижно лежал в обществе паучьего царства. Пауки ткали свои необозримые гобелены, а Фрол думал: “К богатству”. Однажды кровать не выдержала, и после того, как Фрол бухнулся на нее очередной раз, жалобно взвизгнула, словно обиженный щенок, и развалилась. Заплакал Фрол, да делать нечего. Взял он деревяшки, что от кровати остались, и давай их гвоздями сбивать. Получилось нечто в виде гроба. “Да,.. спать на этом нельзя,” – подумал Фрол. Подошел к зеркалу, увидел там заросшую образину, весь встрепенулся от ужаса. Взял Псалтырь в заплечную сумку и пошел добро по свету искать. День идет, другой идет, а лес все гуще и гуще. Видит, избушка на курьих ножках, а в ней баба Яга. Спрятал он Псалтырь под деревом, и – в избушку. – Как живешь, бабуся? Что делаешь? – Да вот! Суп из нерадивцев варю. Пролетела по городам, селам, много насобирала. Хочешь попробовать? А на второе у меня ничего нет. Ты как раз и сгодишься Фрол взмолился:
– Бабусь, а может, я у тебя работником останусь? – А что, оставайся, коли сработаемся. – Бабусь, а как ты людей ешь одним- то зубом? – А нерадивцы, они такие мягкие и бесхребетные, что, словно киселек, во чрево проплывают, – сказала Яга и пошла баню топить. Искупался Фрол, сидит перед Ягой, усы, бороду, брови подстригает, а она свой единственный зуб бархоткой полирует. – Ну, что, разлюбезный мой, давай о деле потолкуем. Есть у меня в лесу болото, только грязи да нечисти там развелось, не проглядишь. Лешаки на берегу пляшут и песни гнусавые поют, ветвями деревьев потрясаючи, а с ветвей русалки в воду прыгают и хохочут-заливаются.
– Так, а я что могу? – спросил Фрол.
— Я человек! – Ой, не смеши, тина ты болотная! Так вот, разлюбезный мой: болото надо почистить, вырастить кувшинки и лилии. И непременно, чтоб лебеди плавали. Вышел Фрол из избушки: “Тяжело! Да что делать?” Вспомнил бабушку Устинью и пошел к дереву, под которым Псалтырь оставил. По пути молился, как бабушка учила. Видит, а под деревом его русоволосая красавица встречает. “Я – Псалтырь,”- сказала девушка и протянула книжку, что Фрол под деревом оставил. “Надо же, книжка ожила,” – удивился Фрол. “Все вокруг живое,” – улыбнулась Псалтырь и исчезла в тени ветвей. Пришел Фрол на болото, а оно грязное-прегрязное, ветвями старых деревьев заваленное, и только в середине бьет маленький родничок с прозрачной чистой водой. Стал Фрол пробиваться к родничку. Трясина затягивает, лешаки хохочут, русалки в трясину заманивают. Достал он Псалтырь, читает. Тяжело очень, не дойти. «Бабушка Устинья, помоги». “Читай и иди вперед” – донеслось ему вслед. Идти становилось все труднее и труднее: “Только бы не оказаться в трясине. Страшно как умирать, хоть бабушка и говорила, что душа всегда живая”. И вдруг Фрол увидел ту самую девушку, что отдала ему книжку под деревом. Трясина почти поглотила её. Не помня себя, Фрол бросился к ней… В какое то мгновение силы оставили его. Он увидел бесконечную даль, россыпь звезд, услышал шепот прибоя и почувствовал, как Свет проникает в него и возвращаются силы. Очнулся Фрол на берегу прекрасного озера с прозрачной чистой водой. На поверхности его плавают белые лебеди, а рядом сидит русоволосая красавица Псалтырь с бабушкиной книжкой в руках.
На дворі – березень. Першими сонячними днями вирушаємо до лісу.
Під ногами хляпає підталий сніг, який купками лежить на стежці і накриває північні схили подертою сіруватою ковдрою. Повітря прохолодне і чисте. Ще голі і від цього наче беззахисні дерева і кущі приголомшують своєю цнотливістю. Попереду, серед горстки тонких гілок, проглядають набряклі пухнасті грудочки – бруньки верби. Ось воно – пробудження природи! Ще вчора ці бруньки спали, затулившись щільними лусочками від морозу та вітру, але варто було теплим сонячним променям торкнутися стовбура та гілок – і дерево відгукнулося на заклик весни.
Завирував деревний сік у тонкому стовбурі, приносячи кожній бруньці цілющу вологу і пробуджуючи її до життя. Мине декілька днів, і волохаті сірі в жовту цятку кульки, немов пташенята, остаточно скинуть обридлу «лушпину» і, притиснувшись один до одного, затрепотять на вітрі, привертаючи увагу мух, що опритомніли від сплячки, та бджіл.
З пагорба, перескакуючи через палички-голки, проноситься тонкий струмочок. Його веселе і закличне дзюрчання наповнює душу радістю і веселістю. Струмочок і стежина немов біжать наввипередки. Заповнивши невелику улоговинку, вода трохи втихомирюється, збираючись із силами перед новим стрибком. Я не стримую посмішку, зажмурюючись від переливу яскравих сонячних відблисків на тремтливій поверхні води. У вируючий струмок потрапляє крихітна тріска. Ця тріска – маленький човник – гойдається і бореться з течією, спливаючи все далі і далі, прямуючи до невідомих берегів.
Йдемо стежиною, вдихаючи весняні аромати, вслуховуючись у завзяте щебетання птахів. Ось і дятел вилетів на полювання. Міцно вхопившись лапками за стовбур дуба, птах вистукує дзьобом хитромудрий дріб, лісову азбуку Морзе, витягуючи з-під кори ледачого короїда. Углядівши наші зацікавлені обличчя, дятел ховається за стовбур і перелітає на сусіднє дерево.
Як тут не згадати Лесю Українку:
Стояла я і слухала весну, Весна мені багато говорила, Співала пісню дзвінку, голосну То знов таємно-тихо шепотіла.
Попереду нашим очам відкривається сонячна галявина. Не приховуємо захоплення: вона вся вкрита жовткового кольору кущиками мати-й-мачухи. Пробившись крізь напівгниле листя і торішню траву, ніжні голівки спрямовуються до світла і тепла. Зупиняємося і насолоджуємося неповторною красою. Торкаємося рукою жовтої серцевини квітки, забарвивши пальці в яскравий пилок. Ні, букет збирати не станемо. Хай ці земні «сонечки» порадують ще кого-небудь.
Біля трухлявого пня розташувалися червонокрилі клопи-«солдатики». І не десяток, а ціла колонія! Їх теж приманило весняне сонечко. Зібравшись у теплому місці, «солдатики» яскравою плямою помітні здалеку. Задивившися на сімейку клопів, ми ледве не злякали кропив’янку. Метелик розташувався на гілці клена, розпрямивши свої дивні крильця. Такий звичний для нас малюнок можна сміливо назвати витвором мистецтва: особливо приголомшує оксамитова чорна смужка краями метеликових крил, на якій помітні яскраві сині цятки. Ранньою весною метелику особливо нічим поживитися, тому він загалом харчується березовим соком. Не потривожимо прекрасного мешканця лісу! Хіба що зробимо знімок на пам’ять.
Цей ліс – наш давній знайомий. Він прекрасний у пору весняного цвітіння і ласкавий під час денної спеки влітку, даруючий рятівну прохолоду та затінок; восени ліс дивує яскравістю кольорів, взимку – суворий і непривітний.
Стежина приводить нас до озера. Лід ще не розтанув. Лише краями, біля самого берега, весна відвоювала собі простір, розтопивши підступність снігу і холоду. Тут вода вирвалася на свободу і все далі наступає на крижину, омиваючи і згладжуючи її краї. Вода чиста і прозора. Можна побачити дно озера з черепашками і старими стебельцями водних рослин. Десь там, на глибині, беззвучно відкривають рота великі риби і в’юнкі однорічні карасики, які пережили зиму. У м’якому мулі дрімають витрішкуваті жаби. Через якийсь місяць ці земноводні даватимуть концерти, заглушаючи своїм багатоголосим кваканням нашу розмову. Але це буде потім… А зараз, коли все довкола прокидається після зимівлі, коли природа, відпочила і оновлена, готова почати нову сторінку, так чудово злитися з нею воєдино, відчувши всім тілом близькість і одкровення буття! Так приємно відчути частинку себе в цьому струмку, в перших довгоочікуваних квітах, що прикрасили ожилі галявини жовтими і бузковими кольорами, в пересвистах невгамовної синиці, яка співає пісню про весну, піднятися над буденними проблемами, скинувши з плечей всі тривоги, і посміхнутися – просто посміхнутися всім і всьому, що нас оточує.
