ОСІНЬ З ВІКНА ПОЇЗДА
Електропоїзд набирає швидкість. Обираю собі місце біля вікна. Вагон напівпорожній, і мені ніхто не заважає віддатися спогадам.
За вікном пролинають такі знайомі і водночас змінені до невпізнання місця. Ліс якось непомітно скинув свою зелену накидку і причепурився в яскраві шати осені. Ось і галявина, де ми колись збирали ягоди. Тепер тут все змінилося. Зблякла трава, чагарники сіріють голими гілками. Ще молодяться вікові дуби, а клени, немов розпещені модниці, жовтим забарвленням прикрасили свої крони і ваблять нас своєю разючою красою. Вогнем загорілися грона калини, налиті вологою і природною силою. З першими заморозками я обов’язково навідаюся в ці краї, щоб із вдячністю прийняти дари лісу.
Мені здається, я бачу спритну білку, що стрибає з гілки на гілку в пошуках запасів на зиму. Бурий ведмедик, напевно, теж готується до зимової сплячки – поповнює запас підшкірного жиру. Десь я читала, що за кілька тижнів до настання холодів ведмеді намагаються набрати якомога більше жиру, тому і поїдають втричі більше звичайного. А ось ведмедиці взимку народжують по декілька дітей, тому вони майже не сплять у своїй барлозі. Малюки ростуть дуже повільно. Організм матері працює з таким розрахунком, щоб ведмежата були неголодні і зігріті до самої весни. Причому мати-годувальниця знаходиться в барлозі без поживи та води. Як тут не захопитися: все передбачила матінка-природа!
Подумки йду лісом, намагаючись не зачепити розвішане поміж деревами павутиння. Поруч у затишному місці причаїлися павуки–мисливці. Майстерно сплетені ними нитки павутинь покриті крапельками роси, які погойдуються під подихом вітру. Варто безтурботному метелику або жуку потрапити в ці тенета, як роса розсипається смарагдовими бризками, що виграють на сонці.
В сухій траві, піднімаючи капелюшками покривало з соснових голок та обпалого листя, підростають білі гриби, сироїжки. Слід лише терпляче дочекатися теплих осінніх дощів і вирушити на дивовижне грибне полювання з плетеним кошиком і маленьким ножиком. Ще трохи фантазії, і з’явиться відчування неповторного грибного запаху. А як приємно відчути свою близькість з кожною травинкою і п’янким запахом хвої, безтурботно і радісно збігти з сонячного пагорбка у лощину під шурхотіння килима з пожовклого листя!
«Та-та-та», – молотять металеві колеса по рейках, відраховуючи кілометри шляху. Невдовзі за сосновим бором очам відкриється берег річки. Я притуляюсь щокою до скла і з нетерпінням вдивляюся у вікно. Сонячний промінь, визволившись із лісового полону, несподівано осліпив очі. Наче заплутавшись у моїх віях, світло переломлюється на сім кольорів веселки. Ця веселка народжується там, на виблискуючій поверхні води, і спалахує різнобарвним салютом.
Річка уповільнює свій біг, немов запрошуючи помилуватися осінніми краєвидами. Горбисті береги обрамлені схиленими у поклоні гостроверхими вічнозеленими смереками і ошатними вільхою та ясенем. Листяні дерева казкових кольорів створюють феєричну палітру вересня. Оглядаючи цю неземну красу, я відчуваю себе Алісою в країні чудес. Водна гладінь річки, намагаючись зберегти гаму кольорів, віддзеркалює кожний фрагмент полотна, створеного найталановитішим художником – Природою. Ця картина не може залишити нас байдужими. Вона вабить і зачаровує, нагадуючи про те, яким прекрасним є цей світ і як важливо зберегти цю красу для наших нащадків.
Легкими брижами над річкою пролітає рвучкий вітерець. Змахнули гіллям потривожені клени й осики. Зірвані шибеником-вітром, у легкому кружлянні витанцьовують своє останнє танго листки берези. Вони падають у воду і пливуть жовтими цятками за течією, повторюючи вигини русла. Десь у далеких краях вони знайдуть притулок і прикрасять осіннім «золотом» мілководдя.
Дорога і річка, змагаючись у нерівній гонці, прямують на захід. Я намагаюся охопити очами неповторні принади цього осіннього дня. Попереду крутий поворот річки… Невже лебеді? Краса яка! Горді білі птахи машуть величезними крилами, повільно відриваються від поверхні води і здіймаються над дзеркальною гладдю. Потім знову сідають на воду і, склавши крила, розпочинають вітальний ритуал. Тонкі вигнуті шиї зливаються у боязливому дотику. Із завмиранням серця спостерігаю як лебідь ніжно горнеться до своєї подруги, ледь торкаючись сильним дзьобом її сніжно-білого оперення. Скільки зворушливої турботи і любові! Пройде не так багато часу, і ці величні птахи струнким ключем, підкоряючись віковим інстинктам, вирушать у вирій, долаючи сотні кілометрів небесних маршрутів. Хочеться від душі побажати їм: «Щасливої дороги, вісники світла і кохання!» Попереду у мене ще година шляху безкраїм осіннім простором. На душі спокійно і навіть дещо урочисто. Я ніби зарядилася позитивною енергією землі, наповнилася вщерть радістю і щастям і відчула потребу щедро поділитися цим багатством з усіма, хто зустрінеться мені на шляху.
